Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

І таким тоном вона це говорила, що навіть злий коротун сором'язливо опустив голову. І пробурмотів "дякую". Страшна жінка, не зовні, а характером і своєю здатністю впливати на людей.

— Кай, спускайся! Час їхати додому, — скомандувала вона, навіть не питаючи, чи хочу я її допомоги.

Гаразд, цього разу скористаюся її послугами. Повернувся і забрав Єна, я просто не міг залишити його там. Спустився на шлюпку, тримаючи його на руках, такий легкий.

— О господи, — скрикнула Марго, дивлячись на загорнутого в ковдру Єна.

Кілька її людей хотіли забрати його, але я не дав, лише міцніше притиснув до себе. Жінка відігнала своїх людей від нас із кучерявим і сама дала їм якісь вказівки. Наприкінці недовгої розмови повернулася до нас і нахилилася над тілом Єна.

— Зовсім дитина, — прошепотіла вона, проводячи пальцями по його блідому обличчю.

Мені навіть здалося, що бачу в її очах біль, але вона майже відразу відвернулася.

— Живі залишилися? — запитала вона в мене, так і не повернувшись.

— Так, але ненадовго, — безпристрасно відповідаю.

Для тих, кого не вбив, на межі життя і смерті перетворившись звіром, була уготована мною інша доля. Я закрив їх у тому відстійнику, де вони нас тримали. Повітря там для них усіх напевно надовго не вистачить. Тож, сподіваюся, помирати вони будуть повільно, у жахливих муках задухи, серед того ж смороду і бруду, як звірі.

— Давай, — скомандувала жінка, і нас засліпив і оглушив вибух.

Судно, що було нам в'язницею, вибухнуло в кількох місцях, нахилилося, зламалося надвоє і за якісь десять хвилин пішло на дно.

— Ну що, ви, напевно, голодні? Ходімо поїмо, я так зголодніла! — вона, усміхаючись, пішла вперед.

Раніше ніколи не бачив, щоб хтось так легко вбивав, та ще й відчував голод після цього. Чи чужими руками не рахується?

**

Батьківщина нас зустріла холодним снігом замість тропічної спеки. Після повернення з полону додому, у столицю, на нас уже чекали. За кучерявим з'явилися дід, його мати та батько. Після того, що сталося, брат підстригся коротко і відмився, але худорлявості його складно було не помітити. Його мати, невисока жінка середніх років, з таким самим кучерявим волоссям під хусткою, розплакалася і довго його обіймала та цілувала. Батько ж і дід, хоча який він дід: на вигляд того ж віку, що й батько хлопця, поводилися стримано, майже однаково трималися осторонь від гучних голосінь невисокої жінки. Марго спостерігала за цією сценою з усмішкою, потім швидким кроком попрямувала до альфи й, привітавшись, простягнула йому руку, яку перевертень не потиснув.

— Сподіваюся, ви розумієте, що за таку велику послугу, як порятунок вашого онука, за вами залишається борг, — так само усміхаючись, заявила вона.

— І що ти хочеш, жінко?

— Від вас, дорогий Ренате, мені потрібно виключно одне — невтручання, — вона напоказ підняла підборіддя.

— Невтручання? — перепитав він, хмурячись.

— Саме так, Вам не варто лізти у справи моєї сім'ї та на територію, яка по праву належить моєму чоловікові.

Сама ситуація була дивною і поведінка цієї моторошної жінки теж.

— Михайло більше не один із нас, а наші правила свідчать...

— Свідчать, що ніхто не повинен порушувати територію іншої зграї, тож не раджу потикатися до нас, — і як упевнено вона це сказала, старий аж замер від подиву.

— Про яку зграю йдеться? Наскільки я знаю, у вас лише підростає бета, той хлопчисько, що ви підібрали на дорозі.

— Ну чому ж, у нас двоє синів, і другий із них альфа, — самовдоволено посміхнулася жінка, і я трохи розгубився, і не один я.

— Другий? — перепитав Ренат, недобре примружившись.

Жінка розвернулася і подивилася на мене, який сидить на лавочці та приховує своє обличчя за якимось журналом. Палитися перед альфою мені зовсім не хотілося, тож я тримався якомога далі, чекаючи, коли кучерявий скаже дідові, що йде з його зграї.

— Кай, іди сюди! — крикнула ця моторошна жінка, тим самим розкривши мене, навіть рукою помахала.

Мені не залишалося нічого іншого, як піднятися, підійти до них і стати трохи осторонь від їхньої галасливої компанії.

— Я ж правду кажу, Кай? — вона мені підморгнула, що тільки розлютило.

— Гадки не маю, про що ви, — буркнув, а ця жінка лише розсміялася.

Вона думає, що тепер я їй щось винен? Через те, що вона нас вивезла на кораблі й посадила в літак із липовими документами, за якими я справді її син, Кай Михайлович Демянів? В чомусь вона має рацію, але я не буду це визнавати.

— Знову ти, — буркнув старий альфа незадоволено, впізнавши мене.

— Кучерявий, — покликав друга, щоб той вибрався, нарешті, з обіймів своєї матері.

Дивлячись на цей момент, відчуваю заздрість, мені хотілося б, щоб мене теж хтось так само зустрічав. Але з іншого боку добре, що Марго так і не дізналася мої справжні ім'я та прізвище. Тітці знати про це моє життя поки не варто.