Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для мене це була зовсім не така легка справа; я розумів не лише трудність переконати його, але ще одну обставину, через яку я боявся навіть підступитися до нього; я вислизнув із його квартири, порушивши його розпорядження, і твердо вирішив не повертатися туди після того, як дізнався про сумну долю Манон. У мене були підстави побоюватись, аби він не затримав мене насильно і не відіслав у провінцію. Мій старший брат одного дня вже застосував такий спосіб дії. Щоправда, я подорослішав за цей час; але вік – слабкий аргумент проти сили. Тим часом я знайшов шлях більш безпечний: викликати батька в яке-небудь громадське місце, написавши йому від чужого імені. Я відразу ж зупинився на цьому рішенні. Пан де Т*** пішов до Г*** М***, а я – в Люксембурзький сад, звідки послав сказати батькові, що якийсь дворянин шанобливо чекає його. Я боявся, що він не захоче себе тривожити, зважаючи на наближення ночі. Проте трохи згодом він показався в супроводі лакея. Я попросив його заглибитися в алею, де ми могли б не побоюватися сторонніх. Кроків сто ми пройшли, не кажучи ні слова. Звичайно, для нього було ясно, що за всіма цими приготуваннями має ховатися щось важливе. Він чекав моїх слів, я їх обмірковував.
Нарешті я наважився почати. «Татусю, – сказав я тремтячим голосом, – ви такі добрі до мене. Ви обсипали мене милостями і пробачили мені незліченні мої провини. Тому закликаю небо у свідки, що маю до вас усі почуття, властиві синові найніжнішому та найшанобливішому. Але смію думати… ваша суворість…». – «Ну, добре! Так що ж моя суворість?» – перебив він мене, вважаючи, звичайно, що я зловживаю його терпінням, розтягуючи розмову. «Ах, татусю, – вів далі я, – смію гадати, що ваша суворість надмірна по відношенню до нещасної Манон. Ви розпитували про неї пана де Г*** М***. Із ненависті він зображував вам її в найпохмуріших барвах. У вас, мабуть, склалося про неї жахливе уявлення. А тим часом вона – найніжніше, наймиліше створіння на світі. Чому небу не завгодно було вселити вам бажання побачити її хоч на хвилину! Я так само впевнений у тому, що вона чарівна, наскільки впевнений, що і ви визнаєте її такою. Ви б потурбувалися про неї, відкинули б із презирством усі чорні підступи Г*** М***; ви перейнялися б співчуттям до неї й до мене. Я впевнений у цьому. Ваше серце не позбавлене чутливості: ви не могли б не зворушитися».
Він знову перебив мене, бачачи, що у своєму захопленні я ще не скоро закінчу. Він побажав дізнатись, яка мета цієї палкої промови. «Прошу зберегти мені життя, – відповів я, – бо я розлучуся з життям, якщо тільки Манон відвезуть в Америку». – «Ні, ні, – заперечив він суворо, – я вважаю за краще бачити тебе мертвим, аніж безумним і безчесним». – «Так покінчимо на цьому, – вигукнув я, утримуючи його за руку, – візьміть же його у мене, візьміть моє життя, ненависне й нестерпне, бо ви повергаєте мене в такий відчай, що смерть – благодіяння для мене, дар, гідний отчої руки».
«Дарую тобі те, на що ти заслуговуєш, – відповів він. – Інші батьки не чекали б так довго, щоб власноручно стратити тебе; моя надмірна доброта тебе погубила».
Я кинувся до його ніг. «О, якщо у вас є хоч залишок доброго почуття, – говорив я, обіймаючи його коліна, – не робіться жорстоким на мої сльози. Подумайте про те, що я ваш син… на жаль, згадайте про мою матір. Ви любили її так ніжно! Хіба ви стерпіли б, аби її вирвали з ваших обіймів? Ви захищали б її до останньої краплі крові. І хіба моє серце не може бути подібним до вашого? Чи мислимо бути таким немилосердним, відчувши хоч раз справжню ніжність і тугу!»
«Не смій говорити про твою матір, – роздратовано закричав він, – спомин про неї розпалює моє обурення. Твоя розпуста довела б її до могили, якби вона була ще жива. Припинімо розмову, – додав він, – вона досаждає мені й не змусить мене змінити рішення. Я повертаюся додому й наказую тобі йти за мною».
Сухий, жорсткий тон його наказу ясно переконав мене в тому, що серце його непохитне. Я відступив на декілька кроків, боячись, аби він не спробував власноруч затримати мене. «Не побільшуйте мого відчаю, примушуючи мене до непокори, – сказав я. – Мені неможливо йти за вами. І так само неможливо жити після жорстокості, вами виявленої. Отже, прощаюся з вами навіки. Смерть моя, про яку ви скоро почуєте, – додав я сумно, – можливо, пробудить у вас почуття батьківські». – «Так ти відмовляєшся йти за мною? – гнівно закричав він, бачачи, що я збираюся йти. – Йди, біжи до своєї загибелі! Прощавай, невдячний і бунтівний сину!» – «Прощавайте, – відповів я в нестямі, – прощавайте, жорстокий і нелюдяний батьку!».
Я відразу ж вибіг із Люксембурзького саду. Я як безумний гасав вулицями, аж поки дійшов до будинку пана де Т***. Йдучи, я простягав руки і здіймав очі, волаючи до сил небесних. «О небеса, – говорив я, – невже ви будете такі ж немилосердні, як люди? Мені ні від кого чекати допомоги, крім вас».
Пана де Т*** ще не було вдома; але він повернувся через кілька хвилин. Його переговори мали не більше успіху. Він із гіркотою розповів мені про це. Молодий Г*** М***, хоча і менше, аніж батько, був озлоблений проти Манон і мене, відмовився поклопотати на нашу користь. Він сам остерігався мстивого старого, який і так був знервований, бо не прощав йому наміру вступити у зв’язок із Манон.
Мені залишався тільки один шлях насильницького втручання, план, запропонований паном де Т***; на нього покладав я всі мої надії. «Вони дуже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско», після закриття браузера.