Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

— Очманіти, — хитав я головою і тер обличчя від геніальності Даліли. — Матір року, трясця... У тебе хоч є мобільний телефон із собою?

— Ні. Мама каже, що купить, коли до школи піду.

Розстебнувши браслет, я зняв із зап'ястя «розумний» годинник. Хотів надіти його Авдію, але дитяча ручка виявилася надто тонкою. Браслет узагалі не тримався.

— Що за ланцюжок на шиї?

— На ньому хрестик, — відповів малий.

І я застебнув годинник на ланцюжку.

— Не знімай, поки ти тут. Мені так буде спокійніше.

— А що це?

— Годинник.

— Час дивитися? — розгубився Авдій. — Я не вмію. Мама поки не навчила.

— Це для того, щоб дядя Давид міг тобі зателефонувати, раптом що. І знайти.

— Я маю кнопочку натиснути?

— Нічого не треба робити, — нахилився я до маківки й цмокнув його у волосся. — Просто не знімай це з шиї. У разі чого — я тебе розшукаю.

До нас прибігли мої діти.

— Тату! Це що, Авдій?! — верещала Ава. — Привіт, Авдію!

Донька обійняла молодшого друга. Далі підійшов Назар. Він по-братерськи потріпав авдюшину шевелюру.

— Здоров, чувак. Як житуха?

Хлопчик знизав плечима.

І всі дружно засміялися.

Було приємно бачити їх разом.

Дивлячись на те, як син Даліли грається з Назаром і Авророю, певна частина мене уявляла, що це я сам змінюю своє минуле.

Воно стає не таким похмурим, не таким холодним. Моє дитинство розквітає барвами сім'ї, якої я був позбавлений.

Коли посміхається він — посміхаюся і я.

— Авдій! — почувся поклик горе-матері. — АВДІЙ!

Я розтиснув долоню і відпустив дитину. Немов це горобець. Він випурхнув. Помчав палубою. Біг на мамин голос. А я дивився йому вслід.

— Бувай, Авдію! — кричала йому Ава.

— Приходь рубатись в ігри! — додав Назар.

Та хлопчина лишень озирнувся і кинув:

— Спасибі за годинник, дядь Давид!

Я дуже сподівався, що годинник не знадобиться. Був у цьому майже впевнений. Однак все сталося інакше.

Ту ніч я не забуду ніколи.