Читати книгу - "Вибрані твори"

важитися полемізувати з академіками безграмотній у мистецькій справі людині, що спекулює на літературі, набуваючи громадський капіталець, і для того плодить бездарних графоманів і макулятурмахерів, постачаючи їм вульгарний марксизм, — читачі розуміють усі труднощі такого замаху з негідними засобами.

Труднощі ці подвоює те, що різні памфлети та інші аркушеві статті, де на мою голову сипалися ще й не такі епітети, як на якогось «мракобеса», що постає взагалі проти культури, підтримує «столипінські хутори»[348] і гопаківсько-шароваристу «просвіту», що ці полемічні статті друкуються вже протягом півроку в «Культурі й Побуті», але ті ж півроку читачі даремно чекають на будь-яку відповідь і дивуються: що воно за «дискусія» така однобока?

Horribile dictu[349] — написав би на цьому місці академік М. Хвильовий, що так полюбляє цитувати стародавні й нестародавні прислів'я. Але я пригадую невісту з відомої п'єси «Весілля»: «Вони хочуть свою образованість показать і завсігда говорять про непонятне»[350]. Отож, гадаю, що читачам і без страшних слів зрозуміло, на який страшний крок я наважуюсь.

Тим часом приклади, як кажуть, заразливі, і я не можу втриматися, щоб із «святих отець» не цитнути.

Це А. Луначарський[351] свою промову на першій всесоюзній конференції пролетписьменників (7/1 — 25 р.) закінчив був так:

Останніми роками серед пролетарської письменницької сім'ї виникли й ще не знищені внутрішні суперечки. Ці суперечки природні, бо ми живемо в переходову добу і перебуваємо під впливом двох сил, з котрих одна тягне назад, у буржуазні болота, а друга — вперед, до пролетарського, що саме тепер сходить, сонця. Що скорше ми збагнемо, що, будучи незадоволені один одним, полемізуючи один з одним, ми все-таки лишаємося братами — будівниками пролетарської культури, то краще. Стане-бо тоді для нас ясно, що, навіть ріжучи свого товариша критичним лезом, ми робимо це тільки для того, щоб, скувавши в ньому булат, розтрощити водночас скло. Нам нема чого один перед одним уклонятися й танцювати менует; хай цією справою займаються попутники. Ні! Ми щиро, по-братерському повинні сказати самим собі, що наша пролетарська література — це майстерня, де мають куватися наші груди й наш мозок. Від перехрещених тут ударів сиплеться щодалі більше іскор, потрібних для освітлення світу.

Читачі, маю надію, після цієї цитати бачать, що я не належу до тих, хто ображається на глузливі епітети і вважає себе ущипленим. Коли я про них згадував лише для того, щоб констатувати невигідність моєї позиції після такої порції солоного від моїх щедрих товаришів, порції, що, певно, так уже освітлила мозок шановних читачів, що мені з моїм гасником туди вже лізти задурно.

Чую нетерплячі голоси: годі з передмовою. До діла!

Добре. Діло в тому, що я, за діягнозою професора скотарства Омелька Буца[352], хорую на манію організаційну, а я хочу доказати сьогодні, що на цю манію захоріла разом із шановним професором Вільна Академія Пролетарської Літератури і що до неї треба саме ветеринара запрохати для лікарської допомоги, бо буцає вона (академія) саме по-бугаячому, згруба, за рецептом того ж високовченого (в комункульті панфутуристському навчився в свій час