Читати книгу - "Гра престолів"

Але лорд-командувач Мормонт пирхнув.

— Якби на Бена Старка напали дикуни за половину дня їзди від Чорного замку, він би повернувся й узяв з собою більше людей, а тоді погнав би вбивць до сьомого пекла й привіз мені їхні голови.

— Якщо його самого не зарубали,— не здавався сер Джеремі.

Ці слова ранили Джона навіть зараз. Минуло дуже багато часу, марно було чіплятися за надію, що Бен Старк і досі живий, але Джон Сноу завжди був упертий.

— Спливло майже півроку, як поїхав Бенджен, мілорде,— провадив сер Джеремі.— Ліс величезний. Дикуни могли напасти на нього де завгодно. Закладаюся, що ці двоє — єдині, хто вижив і пробирався назад до нас... але їх заскочив ворог, і вони не встигли досягнути безпечної Стіни. Тіла ще свіжі, ці двоє мертві не більш як день...

— Ні,— пискнув Семвел Тарлі.

Джон здивувався. Він аж ніяк не очікував почути Семів високий схвильований голос. Товстун завжди боявся вищих чинів, а сер Джеремі не славився терплячістю.

— Я тебе не питав, хлопче,— холодно кинув Рикер.

— Нехай каже, сер,— випалив Джон.

Мормонт швидко перевів очі з Сема на Джона й назад.

— Якщо хлопцю є що сказати, я його вислухаю. Підійди ближче, хлопче. Ми не бачимо тебе за тими кіньми.

Сем, весь у поту, обережно протиснувся повз Джона й гаронів.

— Мілорде, не... не може бути, щоб тільки день, бо... гляньте на кров...

— Так? — нетерпляче проричав Мормонт.— Що з кров’ю не так?

— Та він собі в штанці напудив, побачивши кров,— гаркнув Чет, і розвідники зареготали.

Сем витер спітніле чоло.

— Бачите... бачите, там, де Привид... Джонів деривовк... бачите, де він відірвав долоню... з культі не бігла кров, погляньте...— махнув він рукою.— Батько... л-лорд Рендил, він... він іноді змушував мене дивитися, як білують звіра, коли... після...— Сем похитав головою, і в нього затремтіло підборіддя. Зараз, нарешті наважившись поглянути на тіла, він не міг відвести від них очей.— Свіжий труп... з нього б і далі бігла кров, мілорди. А згодом... згодом вона запікається, стає як... як желе, густа і... і...— він зблід, наче його зараз знудить.— А цей чоловік... погляньте на зап’ястя, воно покрите... шкоринкою... сухою... як...

Джон одразу збагнув, до чого веде Сем. У зап’ястку мертвого виднілися подерті вени — сірі хробаки в безкровному м’ясі. А кров перетворилася на чорний порох. Але Джеремі Рикера це не переконало.

— Якби вони були мертві більш ніж день, вони б уже розбухли, хлопче. А вони навіть не смердять.

Дайвен, старий буркітливий лісник, який завжди хвалився, що здатен занюхати наближення снігу, нахилився до тіл і втягнув повітря.

— Що ж, не квітковий аромат, але... мілорд правду каже. Трупного духу не чути.

— Бо вони... вони не гниють,— указав Сем тремтливим пальцем.— Погляньте, нема... немає ні личинок... ні... ні хробаків, нічого... вони давно лежать отут у лісі, але... їх не подерли й не поїли звірі... тільки Привид... а загалом вони... вони...

— Цілі,— тихо зронив Джон.— А Привид не такий, як інші. Ні собаки, ні коні навіть не наближаються до них.

Розвідники обмінялися поглядами: всі вони розуміли, що так і є. Мормонт нахмурився, переводячи погляд з тіл на собак.

— Чете, підведи хортів ближче.

Чет спробував — він лаявся, смикав шворки, буцав тварин носаками чобіт. Більшість просто скавчали, упираючись усіма лапами. Тоді він спробував підтягнути ближче одну. Сучка опиралася, гарчачи й викручуючись, мовби ось-ось зірветься з ошийника. Нарешті вона кинулася на Чета. Той, випустивши шворку, гепнувся навзнак. Перестрибнувши через нього, сучка метнулася до дерев.

— Це... це все дуже дивно...— відверто мовив Сем Тарлі.— Кров... на одязі в них є плями крові, і... і тіла заклякли, але... крові немає ні на землі, ні... ніде немає. А з такими... з такими...— Сем ковтнув і глибоко вдихнув.— З такими ранами... жахливими ранами... все мало би бути в крові. Хіба ні?

Дайвен поцикав жовтими зубами.

— Може, вони не тут померли. Може, хтось перетягнув їх сюди й лишив нам. Як застереження,— старий лісник підозріло глянув униз.— І може, я зовсім здурів, але Отор ніколи не мав синіх очей.

Сер Джеремі був приголомшений.

— І Флаверс також,— випалив він, витріщаючись на мерця.

Над лісом запала тиша. Якусь мить чути було тільки, як важко дихає Сем, а Дайвен цикає зубами. Джон присів навпочіпки поряд з Привидом.

— Спалити їх,— прошепотів хтось. Хтось із розвідників, Джон не зауважив, хто саме.

— Так, спалити їх,— долучився другий голос до першого.

Старий Ведмідь уперто похитав головою.

— Не зараз. Хочу, щоб на них глянув мейстер Еймон. Ми заберемо їх на Стіну.

Деякі накази легше віддавати, ніж виконувати. Мертвих загорнули у плащі, та коли Гейк і Дайвен спробували прив’язати їх до коня, тварина ошаліла, вона іржала й ставала дибки, била копитами, навіть укусила Кетера, коли той підбіг допомогти. З іншими гаронами розвідникам пощастило не більше: навіть найспокійніші не давалися покласти на них цю ношу. Кінець кінцем довелося нарубати гілля та змайструвати подобу нош, аби нести тіла назад на плечах. Коли нарешті виїхали в дорогу, була вже середина дня.

— Ці ліси слід буде прочесати,— звелів Мормонт серу Джеремі, рушаючи.— Кожне дерево, кожен камінь, кожен кущ, кожен фут болота на десять льє довкола. Візьміть усіх, кого маєте, а якщо цього замало, візьміть мисливців і лісників з ордену стюардів. Якщо Бен з рештою десь у цих лісах, живі чи мертві, ми їх знайдемо. І якщо в цих лісах є ще хтось, я маю це знати. Ви мусите вистежити їх і захопити, бажано живцем. Це зрозуміло?

— Так, мілорде,— озвався сер Джеремі.— Все буде зроблено.

Далі Мормонт їхав мовчки, замислившись. Від нього не відставав Джон: це було його місце як стюарда лорда-командувача. День був сірий, вільглий, похмурий — такого дня волієш, аби вже випав дощ. У лісі не було ні вітерцю, висіло вогке й важке повітря, і одяг на Джоні липнув до тіла. Було тепло. Надто тепло. Стіна плакала, збігала струмками вже кілька днів, і Джонові іноді навіть здавалося, що вона зменшується.

Старі називали цей час «примарне літо», і