Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

«Залишилося недовго…»

— Все буде за правилами. Відходимо на десять кроків і стріляємо! — сказав Кріс, зсунувши брови.

Альбрехт мало вірив у правила. Він боявся, що, щойно відвернеться, Кріс стрельне йому в спину.

Витягнувши пістолет, Альбрехт зробив десять кроків і обернувся. Це був не бій на мечах — усе могло закінчитися в одну мить. Він прицілився в руку суперника, бо вбивати не збирався. Але промазав. На щастя, й куля Кріса не влучила — Альбрехт встиг ухилитися.

Коли обидва перезаряджали зброю, пролунав сповнений жаху жіночий крик:

— НІ! Не треба!

Альбрехт озирнувся — перед ним стояла бліда, як крейда, Софі. Кріс на мить розгубився.

— Кріс, не вбивай його! — закричала дівчина.

— Софіє?! Що ти тут робиш? Іди додому! Я відплачу за тебе!

— Не потрібно! Я… я люблю його!

— Але ж він збезчестив тебе! — Кріс насупився.

— Я не серджусь на нього! Це наша справа!

— Твій батько обіцяв віддати тебе за мене!

— Те, що сталося, вже не змінити. Я вийду за нього!

Альбрехт помітив Раду, що ховалася за деревом. Він здивувався, чому вона ще не втрутилася. Насправді дівчина була тут раніше за всіх і бачила все з самого початку. Вона могла б зупинити дуель, але вичікувала.

Софі брехала переконливо — Рада це добре помітила. Ще б почала плакати, можна було відразу давати Оскар.

«Ну й погода. — подумала дівчина, коли дощ почав крапати їй на голову. — Знайшли час…»

— Я цього не допущу! — закричав Кріс. — Він заплатить за те, що зробив! Кров’ю!

Софі розгублено заметалася поглядом. Кріс уже перезарядив пістолет і цілився Альбрехту просто в груди.

Рада здригнулася й не зрозуміла, як опинилася на галявині. Тепер їй справді стало страшно за друга.

— Зупиніться! — закричала вона.

— Ти хто така?! Провалюй звідси! — вилаявся Кріс.

— Я Рада з Гармонії! І я не дозволю вам це зробити!

— І що ти можеш?! — зневажливо кинув Кріс. — Геть жінко!

— Замовкни! — вигукнув Альбрехт. — Вона сильний маг!

— Мені байдуже! — Кріс доторкнувся пальцем до гачка. — Тобі ніхто не допоможе!
Альбрехт швидко перехопив погляд Ради й ледь помітно кивнув.
— Акустик. — прошепотіли вони одночасно.

І якраз вчасно. Побачивши, що її план вийшов з-під контролю, Софі вибігла між ними, ледь не хапаючись за голову від розпачу.

— Він не винен! Альбрехт невинний! Це я все підлаштувала! Я вимазала ліжко й просто лягла поряд! Він навіть пальцем мене не торкався! Він тоді спав!

Рада ледь стримала переможну посмішку — слова Софі луною рознеслися по окрузі. І пів села почули їх.

— Навіщо ти брешеш? — очі Кріса палали люттю. — Тебе ж оглядав лікар! Я це знаю!
— То був не він... — Софі схлипнула. — Кілька місяців тому, коли я поверталася з міста Керней, на мене напали розбійники та... зґвалтували.

Альбрехту на мить стало її шкода. Проте на Кріса це подіяло зовсім інакше.

— Тварюко! Краще б ти тоді здохла! Добре, що я не одружився з тобою!

Альбрехт помітив, як палець Кріса здригнувся на гачку. Він устиг лише відштовхнути налякану Софі, як куля влучила йому в стегно. Хлопець закричав від болю й, утративши рівновагу, впав на мокру від дощу траву.

— Лікурембо! — вигукнула Рада, направивши руку на Кріса. — Ескадро! Роверетто!

Лише з третьої спроби їй вдалося його обеззброїти. Аби він знову не спробував стріляти, вона ще раз вдарила його закляттям.

Десь неподалік почулися голоси — наближалося кілька людей. Тільки зараз Рада згадала, що вони забули прибрати закляття «Акустик». Але їй було байдуже — вона кинулася до Альбрехта.

— Ал, як ти? Ти поранений! — дівчина обвела Софі та Кріса нищівним поглядом. — Тепер зрозуміло, чому нас називають Гармонією? Ми ніколи не кидаємо своїх у біді! Я вас знищу! — у її очах затанцювали золоті іскри.

— Рада, не треба! — прошепотів Альбрехт, тримаючись за поранене стегно.

На галявині з’явилися Хорос та ще кілька місцевих. Альбрехт перевів погляд і скривився від болю — куля, схоже, зачепила щось важливе.

— Софіє, що все це означає? — голос Хороса тремтів від гніву.

Дівчина стояла бліда, як смерть — це був повний провал.

— Навіщо ти це зробила? Не думай, що тобі це зійде з рук! Ти все одно вийдеш за нього заміж! І щоб духу твого в селі не було!

 — Але, тату! — схлипнула Софі.

Альбрехт ледь не пирхнув. Після всього, що сталося, на нього ще будують плани.

— Що ж ви за люди такі? Скільки разів казав, що мене не цікавлять стосунки. Але мене ніхто не слухає! — в очах хлопця палала образа. — Я розриваю ці безглузді заручини! Ви зганьбили мою честь, змушували зізнаватися у тому, чого я не робив! І знову не слухаєте мене! Вам грошей захотілося? Титулу? — він скрутив дулю. — Не дочекаєтеся!