Читати книгу - "Будденброки"

І сенатор уже готовий був звернутися до пастора Прінгсгайма, шукати в нього поради й заспокоєння, але в останню мить передумав, побоявся видатись смішним.

Нарешті він кинув ці питання і поклався на божу волю, А оскільки спроба впорядкувати свої стосунки з вічністю дала такі сумні наслідки, він вирішив принаймні сумлінно залагодити свої земні справи: здійснити віддавна виношуваний задум.

Одного дня після обіду, коли всі пили каву у вітальні, малий Йоганн почув, як батько сказав матері, що чекав сьогодні на адвоката, доктора ім’ярек, щоб написати з ним заповіт, бо вважав, що цієї справи далі відкладати не можна. Потім Ганно з годину награвав у салоні на рояль А коли вертався коридором, то зустрів батька з якимось добродієм у довгому чорному пальті, що саме підіймалися парадними сходами.

— Ганно! — покликав його сенатор.

І малий Йоганн, ковтнувши слину, швидко й тихо відповів:

— Що, тату?..

— Мені з цим паном треба зробити одну важливу справу. Прошу тебе, стань отут, коло цих дверей, — він показав на двері до кімнати для курців, — і пильнуй, щоб нам ніхто не заважав, чуєш? Жодна душа.

— Добре, тату, — сказав Ганно і став біля дверей, які батько зачинив за собою.

Хлопець стояв, тримаючись рукою за матроську краватку на грудях, часом торкався язиком кутнього зуба, який турбував його, і дослухався до приглушених голосів, що долинали з кімнати. Він схилив набік голову з темно-русявим чубом, що кучерявився на скронях, і його золотаво-карі очі з синюватими тінями в куточках дивилися задумливо й відчужено, як того дня, коли він стояв біля бабусиної труни і разом із запахом квіток вдихав ще якийсь інший, чужий, а проте дивно знайомий дух.

Прийшла Іда Юнгман і спитала:

— Ганно, серденько, де ти дівся, чого ти тут стоїш?

Прийшов з контори горбатий клерк з телеграмою в руці і спитав про сенатора.

І щоразу малий Йоганн загороджував двері рукою з якорем на синьому матроському рукаві, хитав головою і після хвилинної мовчанки тихо, але твердо казав:

— Туди нікому не можна заходити. Тато складає заповіт.

Розділ шостий

Восени доктор Ланггальс, по-жіночому граючи своїми гарними очима, заявив:

— Нерви, пане сенатор… Все нерви. Хоч часом і кровообіг буває не такий, як хотілося б. Дозвольте дати вам пораду? Добре було б, якби ви ще цього року трохи відпочили. З тих кількох виїздів у неділю на море, звичайно, користі було мало… Тепер кінець вересня, у Травемюнде ще не закрився сезон, там ще не зовсім порожньо. Поїдьте, пане сенатор, і посидьте трохи на березі… Два або три тижні можуть дуже допомогти…

І Томас Будденброк погодився. Та коли він сказав про це в родині, Христіан негайно напросився супроводжувати його.

— Я поїду з тобою, Томасе, — сказав він навпростець. — Ти ж нічого не маєш проти?

І хоч сенатор, власне, мав не одне «проти», він погодився й на це.

Річ у тім, що Христіан тепер мав часу більше, ніж будь-коли, бо з огляду на погіршення здоров’я вирішив кинути й останню свою роботу — місце агента у фірмі, що торгувала шампанським і коньяком. На щастя, йому більше не ввижався чоловік, що смерком сидів на канапі й кивав до нього. Але «мука» в лівому боці, що періодично верталася, стала, мабуть, ще нестерпніша, і до неї додалося безліч інших недуг; Христіан пильно стежив за ними і, зморщивши носа, розповідав про них скрізь і кожному. Часто, як уже бувало й раніше, він раптом не міг ковтати і сидів з шматком їжі в горлі, водячи навколо круглими, глибоко посадженими очима. Або ж, теж як бувало й раніше, його поймав дивний непереборний страх перед паралічем: він боявся, що йому раптом відбере язика, піднебіння, руки й ноги або навіть мозок. Щоправда, такого з ним не траплялося, але що гірше: сам параліч чи страх перед ним? Христіан докладно розповідав, як одного разу, готуючи собі чай, він підніс запаленого сірника не до спиртівки, а до відкоркованої пляшки з спиртом, так що не тільки його, а й усіх мешканців будинку, ба навіть сусідів, могло спіткати страшне лихо… Він оповідав про це годинами. Особливо ж докладно й переконливо, намагаючись, щоб усі його зрозуміли, описував він бридку аномалію, яка з’явилася в нього останнім часом. А саме: в певні дні, тобто за певної погоди й у певному душевному стані, він не міг глянути у відчинене вікно, бо його поймало огидне, нічим не, обгрунтоване бажання кинутись униз… Дике, майже нестримне бажання, шалене, зухвале, розпачливе! Одного разу в неділю, коли всі сиділи за столом на Рибальській, Христіан заходився розказувати, як йому довелося натужувати всю силу духа і рачки повзти до відчиненого вікна, щоб зачинити його. Але всі закричали на нього й не захотіли слухати, що було далі.

Такі визнання Христіан робив з якимось моторошним задоволенням. Він зовсім не мав почуття такту, і з роками ця риса все більше давалася взнаки. Сам він не помічав своєї нетактовності, навіть не усвідомлював її. Погано було вже те, що він у родинному колі розповідав анекдоти, які хіба ще личили в клубі. Та ще гірше, що в нього почало зникати й почуття фізичного сорому. Бажаючи похвалитися перед Гердою, з якою він приятелював, міцними англійськими шкарпетками і за одним разом показати свою худизну, Христіан спокійнісінько закочував аж до коліна широку картату холошу…

— Бачиш, як я схуд? Диво-дивне, правда ж? — казав він і зажурено морщив носа, розглядаючи свою кістляву криву ногу в білих підштанках, під якими сумно випиналося худе коліно…

Як уже згадувано, Христіан тепер остаточно відмовився від будь-якої торговельної діяльності, але все ж таки намагався чимось заповнити ті години, що проводив не в клубі, і любив підкреслити, що, незважаючи на всі перешкоди, ніколи не перестає працювати. Він удосконалював свої знання чужих мов і недавно — з любові до науки, без ніякого практичного сенсу — почав вивчати китайську мову, на що витратив два тижні пильної праці. Останнім часом він намірявся також «доповнити» англійсько-німецький словник, який здавався йому надто недосконалим. Та оскільки зміна повітря йому не завадить, а братові однаково треба якогось товариства, то ця праця, звичайно, не могла затримати його в місті.