Читати книгу - "Яр"

— Стрілять по їх не треба, — озвався хлопець, котрому Максим давав запалити, — а сказать отако: «Хлопці, ідіть к... матері, ваше не вернецця. Якщо хочете — ідіть до нас, а ні — то сидіть собі на пічі. То ж не кацапи, а таки наші...

— Панове товариство! — передолав гомін Олег Попович. — Ви неправильно зрозуміли мене. Я не закликаю вас стріляти в однокровних братів. Але нам з більшовиками не по дорозі. Якщо вони заважатимуть нам брати владу в Україні у свої руки, ми скажемо: геть великодержавних російських шовіністів з нашої землі!

Це було майже те саме, що сказав допіру й веприцький хлопчина, і Максим усміхнувся. Чи Олег точно так думає, чи, може, просто схитрував — це важко було збагнути.

— Я вам кау, — промовив хлопець, — шо цяго карабіна, — він поляскав долонею по прикладі, — свого не встреле, хоч хай там шо.

Додому поверталися перед третіми півнями. Веприцькі подалися яром униз, улянівські звернули на той бік залізничного полотна, миколаївці попростували лісом на схід, а Максим із ярівськими розтяглися вервечкою до Яра. Лишилося не більше сорока душ, і йшли всі, як завше, слід у слід. Колись відбитки його чобіт затоптував Романенко, а тепер бідолаха десь лежав у підвалах комендатури. Цієї ночі в Максимів слід ступав той дядько з дуже знайомим голосом, і Максим раптом пригадав, звідки його знає. Камера! — нараз пригадав він. Точно, помилки не може бути. Він обернувся й сказав, невідомо й нащо:

— Ми з вами сиділи в комендатурі. Коли згорів поїзд із нафтою.

— Та й я вас упізнав, — обізвався дядько й, певне, всміхнувся. — Ви тепер у поліції. Ми з вашим батьком їздовими на пошті робили. Кланяйтесь йому, скажете — Митрохван... Казали, шо в його руку...

У неділю, коли скінчили службу в церкві й почав розходитися базар, люди раптом помітили, що вся центральна площа оточена. У кільце впускали всіх, а звідти — нікого. Вулицями промайнуло страшне слово:

— Облава!

Знявся неймовірний рейвах.

Але німці та поліцаї нікого не хапали, тільки спрямовували всіх до центру. Там потроху зібралася чимала юрба: і з Яру, і з навколишніх сіл. Ніхто не довіряв поліцаям, бо якихось два тижні тому облава таки була. Щоправда, на базарі тоді нікого не зловили, зате пішли по дворах і забрали хлопців і дівчат просто з печі. Усі думали, що базарам ярівським настав кінець, але людська натура схильна до забуття, та й без торговиська в такий час годі обійтися. Тож базар помалу знову відродивсь, і тепер кожен кусав лікті, що дав себе так по-дурному обкрутити.

Люди гасали з одного краю майдану до іншого, але скрізь стояли вартові й показували рукою:

— Цурюк!

— Назад!

— Отуди-о йдіть!

— Цурюк!

У центрі майдану стояло два стовпи з перекладиною, і всі потроху зрозуміли, що ця дерев'яна літера «П» означає щось геть інше, не облаву. Вона притягала до себе очі, мов магніт, і навколо неї вже тирлувався натовп.

Максим довідався про це щойно того ранку, і до півдня ходив, наче попарений. Афіноґен сказав:

— Неприятная штука. Сегодня будут вешать того деда.

— Якого? — стріпнувся Максим.

— Да как-то на него тут у вас говорят... Йосканат, что ли.

— Єсохвад?

Афіноґен мугукнув, а Максим ледве стримався, щоб не виказати себе. Він перехилився й почав поправляти ніжку столу, яка раз у раз виприсала з пазів. Кров поволі приливала, до зблідлого обличчя, і Максим, умисно надуваючись, ніби та ніжка дуже важка й непіддатлива, спитав:

— Розколовся... дід?

Афіноґен одказав не зразу.

— Как пень у корня. Так ничего и не сказал. А он что: на самом деле ненормальный?

Максим не знав, як краще: ствердити чи, може, заперечити.

— Кажуть... — ухильно відповів він.

— И справка у него какая-то. Вы пойдете?

— К-куди?

— Там, где его...

— Не знаю, — злякався вдруге Максим. — Обов'язково треба й мені?

Афіноґен зітхнув і клацнув щелепою:

— Не обязательно. И я, наверное, не... Черная работа, — резюмував начальник і стомлено почовгав до дверей. — Можно не идти.

Максим промучився сам у кабінеті до обіду, а потім устав і пішов туди, де мала відбутись екзекуція.

Шибениця зразу впала йому в очі, але на ній ще нікого не було, і Максим став за людьми, що з усіх боків юрмилися навколо. Тоді під'їхала відкрита вантажна машина. У кузові сиділо троє німців і сивий, кучматий Єсохвад. Натовп розступився, шарпнувсь навсібіч, машина гарикнула й зупинилась, тоді почала заднім бортом розвертатися до шибениці. Водій, однією рукою правуючи, вихилився з кабіни назад і біля самих стовпів ударив на гальма. З кузова стрибнув солдат і відкинув задній борт, йому подали мотуз, він метнув його через перекладину, тоді обкрутив ще раз і прив'язав до стовпа. Діда підвели над самий край кузова. Зашморг висів тепер на рівні його сивої нечесаної голови. Один з німців щось швиденько прочитав, а другий (виявилося, що то комендатурський тлумач), так само квапливо переклав українською мовою. Він звернувся до діда, і той покрутив головою.

Потім у кузов заліз той, що в'язав мотузку, і хотів накинути зашморг на шию приреченому. Але дід ухилився й сів. Максимові не було чути нічого. Пізніше все це переказували безліч разів, і Максим знав кожне дідове слово напам'ять.

Перекладач