Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Тим-то я вирушив у путь удвох з капеланом, його балагулою і його птицею, без мапи, хіба що з якимось намальованим рукою ескізом.

Врешті-решт ми знайшли 35-й, але не на північ від Бережан, а в містечку Струмильце. Я доповів про своє прибуття полковнику. Наказ про призначення мене лейтенантом уже надійшов до полкового ад’ютанта. Я висловив бажання, щоб мені дозволили побачитися з друзями. Вони прийшли. Я попросити перевести їх у мій рій. І як вони прийшли! Я чекав їх у канцелярії унтер-офіцера-рахівника Ценовера, але їм не сказано, що це я послав по них. Спочатку вони не впізнали мене. Але за хвилю Манес Райзіґер кинувся мене обіймати, не звертаючи уваги на всі військові статути, тоді як мій двоюрідний брат Йозеф Бранко і далі стояв наввипинки — так у ньому змішувалися подив і дисципліна. Він же був звичайнісіньким словенцем. А Манес Райзіґер був жидівським дрожкарем зі Сходу, людина безтурботна і не свідома статуту військової служби. Його борода, вся, до решти, складалася з безнадійних, жорстких ковтюхів, а сам він, здавалося, вбраний був не в однострій, а у маскарадний костюм. Я поцілував його в один із ковтюхів і збирався так само обійняти Йозефа Бранка. Я й сам забув про військовий статут. Я думав тільки про війну і, можливо, разів з десять поспіль вигукнув: «Ви живі, ви живі!». А Йозеф Бранко відразу помітив обручку у мене на пальці і мовчки показав на неї.

— Атож, — мовив я, — я одружився.

Я відчував, я бачив, що їм кортить більше дізнатися про мій шлюб і мою дружину, тож вийшов з ними у двір, на вузеньку доріжку, що тяглася довкруж церкви у Струмильці. Я нічого не казав про Елізабет, доки раптом не згадав, — і як мені вилетіло з голови! — що в моєму гаманці тримаю її світлину. Найпростіше було б, мабуть, показати її друзям — це звільнило б мене від потреби щось пояснювати. Я витяг гаманець і заходився шукати картку, але там її не було. Я замислився: а що, коли я десь її згубив або залишив, і раптом мені здалося, що я пригадав: цю світлину я лишив удома, в матусі. Мене пройняв незрозумілий, навіть безглуздий страх, немов я порвав чи спалив картку Елізабет.

— Десь я не можу знайти її світлини, — мовив я своїм двом друзям.

Замість відповіді мій двоюрідний брат Йозеф Бранко відразу витяг з кишені світлину своєї дружини і тицьнув її мені. Це була вродлива жінка, гордовита у своїй пишноті, у строї словенської селянки, на гладкому, розчесаному на проділ волоссі — невеликий вінець з монет, а на шиї — така сама лучка з монет, хіба що в три ряди. Її сильні руки були голі, вона впиралася ними в боки.

— Це мати моєї дитини, у мене є син, — зауважив Йозеф Бранко.

— Ти одружений? — запитав його дрожкар Манес.

— Коли війна скінчиться, візьму її за себе, нашого сина звуть Бранко, як і мене, йому десять років. Він живе в діда. Він уміє вирізати чудові свистунці.

У найближчі дні, які були у нас попереду, — широкі і сповнені небезпеки, похмурі і піднесені, таємничі і дивні, — боїв, найпевніше, не передбачалося, лише відступи. З містечка Струмильце ми лишень днів за два перебралися в село Озера, а тоді знову за три дні опинилися в місті Погроди. Російська армія гнала за нами слідком. Ми відступили назад, у Красне-Буськ. Ймовірно, через те, що наказ спізнився, ми стояли там довше, ніж збиралася стояти Друга армія. Тим-то на світанні на нас наскочили росіяни. І в нас не було більше часу, щоб обкопатися. Дійшло до історичної битви під Красне-Буськом, унаслідок якої третина нашого полку загинула, а дві третини потрапили в полон.

Утрапили в полон і ми — Йозеф Бранко, Манес Райзіґер і я. Так безславно закінчилася наша перша битва.

Тут у мене виникає нагальна потреба розповісти про конкретні емоції, які поривають військовополоненого. Втім, я дуже добре знаю, з якою байдужістю люди сприймають нині такі оповідки. Я охоче переймаюся долею зниклого безвісти, проте не долею оповідача про цього зниклого. Мене навряд чи зрозуміли б, якби в наші дні я узявся б, скажімо, розводитися про свободу, честь, а тим більше про полон. В останні роки краще тримати язика за зубами. Я пишу винятково для того, щоб дати раду з усім самому, а також, так би мовити, pro nomine Dei[16]. Хай він прощає мені цей гріх! Гаразд, отже, ми були військовополоненими, — увесь наша рій. Зі мною були Йозеф Бранко і Манес Райзіґер. У неволю ми потрапили разом.

— Для нас війна закінчилася, — мовив Манес Райзіґер. — Я ще ніколи не бував у полоні, — приговорював він час від часу, — так само, як ви двоє. Але я знаю, що нас чекає життя, а не смерть. Ви ще згадаєте мої слова, коли ми повернемося. Якби я тільки знав, що поробляє мій Ефраїм. Війна триватиме довго. Мій син теж піде до війська. Зарубайте собі на носі! Це сказав вам простий дрожкар Манес Райзіґер зі Золочева! — тоді він приляснув язиком. Це прозвучало як удар батога. Наступні кілька тижнів він сидів тихо й смиренно.

Другого жовтня нам довелося розлучитися. Начальство зібралося, за тодішнім звичаєм, — і сприймалося це як річ певна, — відділити полонених офіцерів від рядових. Ми мали залишитися у центрі Росії, а особам рядового складу випадало збиратися далі. Йшлося про Сибір. Я викликався їхати до Сибіру. Я й досі не знаю і не хочу знати, як це тоді Манес Райзіґер здолав затягнути до Сибіру і мене. Напевно, ще ніколи ніхто так не тішився, як я, що мені вдалося хитрощами і підкупом завдати собі шкоди. Але Манесові Райзіґеру це таки вдалося. З перших