Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

А проте іноді через зливу ми з бабусею (казино вже зачинилося!) сиділи в майже безлюдному готелі; і тоді нам видавалося, ніби ми в трюмі судна у вітряний день, і щодня, як на кораблі, до нас підходив хтось із тих, із ким ми прожили три місяці поряд, так і не познайомившись: голова рейнського суду, канський старшина, американка з дочками, заводили розмову, радилися, як убити час, виявляли таланти, навчали нас якоїсь гри, запрошували на чаювання або послухати музику, зібратися о такій-то годині, аби разом вигадати якусь розвагу, що вимагає знання секрету щирих веселощів, причому увесь секрет зводився до того, що, мовляв, розважатися, власне, й не треба, досить зробити так, аби ми не нудили світом, — словом, нав'язували з нами наприкінці нашого бальбецького життя-буття приязні взаємини, ниточки яких щодня вривалися, бо всі поступово роз'їжджались. Я навіть познайомився з багатим юнаком, одним з його родовитих приятелів та акторкою, яка знову приїхала до Бальбека на кілька днів; але ця громадка уже складалася лише з трьох душ: приятель багатія вернувся до Парижа. Вони запросили мене пообідати до їхнього улюбленого ресторану. Гадаю, моя відмова їх потішила. Але запрошували вони дуже ґречно, кликав мене, власне, багатий юнак, а інші були тільки його гістьми; запрошення пролунало з уст акторки, яку супроводжував маркіз Моріс де Водемон, аристократ вельми високого коліна; може, аби підхлібити мені, акторка, цікавлячись, чи я прийду, кинула:

— Цим ви зробите велику втіху Морісові.

Коли ж я спіткав усіх трьох у холі, то саме маркіз де Водемон, а не юнак із багатої родини, звернувся до мене: «Чи не зробить пан нам ласку пообідати з нами?»

Власне, я так гаразд і не натішився Бальбеком, і це тільки розпалило моє бажання приїхати сюди ще раз. Мені все ввижалося, ніби я прибув сюди щойно вчора. Зовсім інше відчуття мали мої приятелі, які писали мені, чи не надумав я часом тут оселитися. На конвертах вони писали: «Бальбек»; моє вікно виходило не на поле і не на вулицю, а на водяні розлоги, ночами до мене долітав гомін їхніх хвиль, якому я, перш ніж забутися, ввіряв мій сон, наче вутлий струг; і все це, разом узяте, підтримувало у мені ілюзію, ніби завдяки сусідству з хвилями хоч-не-хоч у мене, заснулого, проникають їхні чари, подібно до того як у наш слух проникають уроки, які ми поклали вивчити вві сні.

Директор пропонував мені на той рік найкращі апартаменти, але я прихилився до свого номера, куди я тепер заходив, уже не відчуваючи запаху індійського нарду, і де моя думка, яка спершу насилу сягала його висоти, зрештою точно вкладалася в його розміри, отож-бо мені довелося, навпаки, знижувати висоту вже в Парижі, коли я лягав спати в моїх давніх покоях із низькою стелею.

Пора було й справді кидати Бальбек, зоставатися далі в неопалюваній і вогкій готельній кімнаті без коминків і калориферів було б божевіллям. Втім, ці останні тижні майже миттю вивітрилися мені з голови. Коли я думав про Бальбек, переді мною оживав той час, коли вранці, в поліття, якщо я лаштувався на прогулянку з Альбертиною та її приятельками, бабуся за приписом лікаря змушувала мене лежати в пітьмі. Директор вимагав, аби на нашому поверсі не галасували, і сам стежив за виконанням своїх указівок. Світла бувало так багато, що я довгенько не розсував широких лілових портьєр, таких ворожих до мене першого вечора. Але хоча Франсуаза щовечора заколювала портьєри шпильками, аби вони не пропускали світла, а розпинати їх тільки вона одна й уміла, хоча вона прикріплювала до портьєр і ковдри, і червоний кретоновий убрус, і всілякі крамні клапті, щільно запнути вікно їй так і не щастило, я не залишався у кромішній пітьмі, на килим нібито осипався шарлат анемонових пелюсток, і я не міг утриматися, щоб не поставити бодай на хвилинку на нього голі ноги. А навпроти вікна, на частково освітленій стіні іскрів сторчово золотий циліндр, нічим не підтримуваний, він поволі посувався, наче вогненний слуп, який вів жидів по пустелі. Я знову лягав; приречений на безрух, я мав уявну втіху від усього зразу: від гри, від купання, від ходні, від того, чим мені радив утішатися ранок, і радість моя була така буйна, що серце гучно стукотіло, наче заведена машина, але нерухома, змушена розвивати швидкість на місці, обертаючись круг себе.

Я знав, що мої подружки на узмор'ї, але не бачив, як вони йдуть повз неоднакові ланки моря, за якими далеко-далеко, коли ясніло, бовванів піднесений над синявими його баранцями схожий на італійське городище Рівбель, увесь, до останнього домочка, вирізьблений сонячним світлом. Я не бачив своїх подружок, але з долетілих до мого бельведера криків газетярів, «денникарів», як величала їх Франсуаза, криків купальників та захопленої грою дітлашні, криків, що увиразнювали, наче кигикання морських птиць, гомін плюскотливих тихих хвиль, — здогадувався, що вони близько, чув їхній сміх, подібний до сміху нерещ, затушкований у м'який шерех прибою, що долітав до моїх вух. «Ми чекали, — казала мені ввечері Альбертина, — чи не спуститесь ви. Але жалюзі у вас не відчинилися, навіть коли почався концерт». Справді, о десятій концерт бухав під моїми вікнами. У перерві, коли ще не було відпливу, знову до мене долинало текуче й немовчне шульпотіння валів, які ніби загортали кришталевими своїми сувоями скрипкові капричо й оббризкували шумовинням рвачкі виляски якоїсь попідводної музики. Та ось дзиґарі б'ють полудень, нарешті з'являється Франсуаза. І все літо в тому самому Бальбеку, куди я так поривався, бо він уявлявся мені збатоженим шквалами та заснованим туманами, стояла така осяйно сонячна і така стала погода, що коли Франсуаза відчиняла вікно, моїх сподівань ніколи не ошукувала заломлена на розі зовнішнього муру стяга світла, завжди однієї й тої самої барви, уже не хвильної як знак літа, а притьмянілої, наче неживий, штучний блиск емалі. І поки Франсуаза виймала з рамини шпильки, відчіпляла клапті матерії і розсувала фіранки, літній день, відслонений нею, здавався таким самим мертвим, таким самим одвічним, як