Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Все сталося в лічені секунди.

Поки ротний прийшов до тями й повернувся до свого ад’ютанта, щоб віддати наказ припинити це неподобство, вогонь уже було загашено, а люди з порожніми брезентовими відрами зникали в гущавині.

Наче не звертаючи анінайменшої уваги на солдатів і офіцерів Великої Японської імперії, що від них їх відділяла якась сотня метрів, вони вигулькнули з лісових нетрищ і от-от мали знову зникнути в них.

Як ото випорскує з-під землі і знову западає глибоко чиста джерельна вода…

Не міг же ротний віддати наказ стріляти в людей, хай навіть і заколотників, що ховалися в лісі, «озброєних» самими відрами! Скоріш за все, він наказав перепинити їх, не дати зникнути в лісовій хащі.

І солдати, регочучи, пустилися стометровою просікою ловити тих кумедних бунтівників.

І тут із лісу гримнув залп.

Перші кілька солдатів попадали, а ті, що бігли за ними, перечепилися й повалилися купою один на одного.

А сільчани, з цілковитою зневагою до замішання переслідувачів, западалися далі й далі поміж дерев. Але тепер уже залунали постріли солдатів.

І втікачі з брезентовими відрами опинилися мовби між двох вогнів.

Поза сумнівом, першим відкрив стрілянину лісовий загін. Але зброї в селян було обмаль, тож їхній залп не завдав роті відчутних втрат. А сила-силенна людей, що повибігали з повними брезентовими відрами гасити вогонь, не могла зникнути миттю в гущавині лісу.

Один за одним падали вони, скошені кулями солдатів, що їх наздоганяли. Солдати вже не сміялися, а розлючені до краю, безжалісно піднімали на багнети поранених, які намагалися бодай якось доповзти до лісу.

Просіку виповнили зойки, стогони, розпачливі вигуки. А до тих зойків та болісних стогонів домішувалися вибухи гранат, вироблених на зруйнованому тепер снарядом заводі, що полетіли з лісу просто в офіцерів коло гармати.

Якби гранат було трохи більше, кінець би й ротному, й усім його командирам. Але сільська старшина і так побоювалася, що й від того десятка гранат, кинутих одночасно, може загорітися ліс.

Коли з лісу полетіли гранати, ротний пірнув під гармату й цим урятувався. А коли підвівся знову, замахав правою рукою в закаляній уже білій рукавичці.

Наказуючи припинити переслідування.

Зібравши поранених, своїх і ворожих, рота повернулася в долину.

Було залишено лише команду, яка до заходу сонця мала виконати свій гіркий обов’язок — гідно поховати полеглих товаришів.

Побитих же селян-бунтівників ротний наказав не чіпати, нехай собі лежать…

Коли бранців, що доти змагалися з вогнем, а згодом були поранені пострілами солдатів Великої Японської імперії, приставили до одного з класів школи в долині, лікар поперев’язував їм рани.

Легкопоранених зібрали в кутку, і ротний розпочав допит.

Може, полонені, що лежали на матах на долівці, до останнього не розв’язували язики?

Та ні, навіть навпаки. Ротного аж неабияк зачудувала їхня балакучість. До того ж, усі вони в один голос запевняли, що Руйнівник, їхній ватажок, дійсно існує (скоріш за все, і справді певні цього).

Ротний цьому залюбки повірив, бо й сам гадав, що чутий першого дня по телефону старечий голос, у якому вчувалися певність себе, досвід та гострий розум, належав саме ватажкові заколотників — Руйнівникові.

Перший із допитуваних сповістив, що їхнє військо створило єдиний фронт антияпонської боротьби спільно з китайськими повстанцями та корейськими партизанами, від яких має ось-ось надійти підкріплення. Саме йому, мовляв, доручив Руйнівник установити зв’язок, товкмачив своєї бранець, домішуючи навмання у мову китайські та корейські слова.

І таки дійсно, в штабі лісового загону не бракувало відозв різними іноземними мовами, що їх склав непогамовний учитель старших класів на основі «Довідника з міжнародної торговельної кореспонденції»…

Другий полонений твердив, ніби в лісі було знайдено «лісове диво» — не знану досі речовину, що по переробці в Німеччині прислужилася для виготовлення бомби новітнього типу. Деталі бомби нібито було привезено під виглядом металевих іграшок. Під керівництвом Руйнівника, неабиякого вченого та знавця техніки, монтаж бомби на лісовому військовому заводі, перенесеному в інше потайне місце, запевне, вже завершено. А що бійці лісового загону з ризиком для себе гасили вогонь на старому місці, то це, мовляв, через те, що там могли залишитися бодай крихти переробленого «лісового дива».

Чого б цілком вистачило, аби стерти з лиця землі добру половину лісу.

Не всі бранці давали такі хвалькуваті і войовничі свідчення.

Один став висувати умови замирення між лісовим загоном та регулярною армією Великої Японської імперії.

То був начальник пошти, відомий книжник.

Папірець, просякнутий кров’ю і потом, який він витяг із нагрудної кишені, твердячи, що це запропоновані Руйнівником умови мирної угоди, являв собою бланк телеграми з цитатами із книги Канта «До вічного миру», виданої у «Бібліотеці Іванамі», як-от:

«Мирну угоду, в якій приховано можливість розв’язання війни в майбутньому, аж ніяк не можна вважати мирною угодою».

«Жодна незалежна держава (однаково, мала вона чи велика) не може переходити у власність іншої держави шляхом успадкування, обміну, купівлі чи дарування».

«Ніяка країна під час війни в жодному разі не повинна припускатися таких ворожих дій, які зробили б неможливою довіру до неї в подальшому при складанні мирної угоди. До таких належать використання найманих убивць та отруювачів, ламання умов капітуляції, заохочування заколотницької діяльності в тилу противника тощо».

Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.

Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим, важкими армійськими черевиками.

Щоб, нарешті,