Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Навантажена великим пакетом (а вийшла всього за майонезом), жуючи ванільне морозиво, я попрямувала з супермаркету до автобусної зупинки. На півдорозі, проходячи через сквер, я вирішила поставити пакета на лавку, щоб рука перепочила, і морозиво можна було спокійно доїсти, бо воно дуже швидко тануло, обіцяючи ось-ось впасти з палички.

Я так зраділа, коли побачила біля пам'ятника Вовку з оберемком троянд. Хотіла крикнути йому, щоб він помітив мене, але так і застигла на місці. Через хвилину біля Вовки вже стояла красива блондинка, в якій я легко впізнала  Лєну Новікову. Вовка мило посміхнувся їй і подарував квіти. А потім вони, поцілувавшись, попрямували в протилежний від мене бік.

Який я пережила шок, мені важко навіть описати словами. Так руйнуються сподівання. Недоїдене морозиво я викинула у смітник, підхопила пакета й пішла слідом за гарною парою. Слов'янські жінки так влаштовані, що коли їм погано, вони доводять себе ще до більшого нещастя – універсальний спосіб мазохізму. І я, замість того, щоб тікати, куди очі дивляться, пішла за Вовкою та Лєною. Мені вкрай потрібно було подивитися, що буде далі. А далі було все банально: вони зайшли в кав’ярню з великими вітражними вікнами, крізь які їх було видно за столиком, як на долоні, замовили сік і тістечка й почали мило спілкуватися. Періодично Вова брав ніжну ручку Лєни, прикрашену делікатними обручками, у свої руки й цілував.

Я сварила себе останніми словами,  розчавлюючи й так принижене власне самолюбство. І коли  Лєна потяглася через столик до Вовки, і вони поцілувалися, мій мазохізм дійшов кульмінації. Тільки тоді я схопила пакета й кинулася геть, рятуючи рештки свого розуму. Сльози потоком хлинули з моїх очей (захисна реакція організму на стрес), тому я дякувала собі, що не возилася перед виходом з макіяжем. Перехожі співчутливо проводжали мене поглядом, але поговорити якось не наважувалися. Тільки один чоловік запропонував допомогти донести пакета, але я щось відповіла грубе (не пам'ятаю, що), тому він не наполягав сильно, пішов.

Я ніколи не розуміла, в якому стані має бути людина, щоб покінчити життя самогубством. Тепер я це зрозуміла. Мене вражало тільки те, що я не звинувачувала ні в чому Вовку. Зрадив? А хіба я це не передбачала? Адже й жити погодилася з Вовкою тому, щоб пройти перевірку побутом. На дев’яносто вісім відсотків  була впевнена, що не пройдемо, тоді чому так здивувалася цій випадково побаченій сцені? Можливо тому, що дуже вірила у ті два відсотки. Він просто гарний хлопчик. Не могла я мріяти, що заміню йому юну дівчину. Значить, я звинувачувала у всьому лише себе. Чудово знаючи себе, побоялася, що можу зі зла наговорити Вовці багато поганого та образливого. Прощатися треба красиво, щоб в пам’яті лишалися тільки приємні спогади, а не образливі слова, сказані в істеричній агонії.

Примчала додому, залишила пакети з продуктами, схопила найнеобхідніше та рвонула на електричку. Я їхала на дачу, бо хотіла побути насамоті. На кухонному столі залишила швидко продиктований свідомістю вірш-прощання. Його я писала не ручкою, а душею.

Повір, нікого так в житті ще не любила,
Ймовірно, більше так не полюблю,
Можливо, не настільки я і мила,
Щоби з тобою розділити доленьку свою.
Ти зрозумієш потім все, коханий,
Від чого ти відмовився, збагнеш,
За те, що наш  роман  лишиться недописаний,
Собі, я впевнена, не раз ти дорікнеш.
Я надто горда, щоб упасти на коліна,
Хоч до безумства я тебе люблю.
Пішов до іншої, я теж піду
І навіть вигляду, що боляче, не покажу.
Я буду жити, і радіти, і сміятись,
Що гірко – не зізнаюся нікому,
Хай всі говорять: серцю не накажеш,
Ти знай: я навіть серцю накажу!

Я часто помічала, що коли на душі паршиво, поезія так і струмує з мене. Мабуть, більшість поетів так живуть. Тому найкращі поети в особистому житті найнещасніші люди. Коли я залишала цей вірш на столі, знала, що Вовка зрозуміє мене. В глибині душі сподівалася, що він примчиться на дачу і постарається набрехати щось красиве, щоб я повірила, що все побачене - дурощі.

Поки їхала в електричці, планувала, що піду в ліс побродити, поплаваю на озері в човні й трохи вгамую серцевий біль. Але з відчинених дверей хвіртки дачі мені назустріч у халаті вийшло чорнявеньке дівчисько років шістнадцяти й здивовано запитало, хто я?

— Та вже ніхто, напевно, - тихо прошепотіла я. – А ти?

— Я – Катя. Вовку чекаю, обіцяв приїхати сьогодні увечері.

— Увечері? Приїхати? - у моєму мозку складався цілісний пазл, і ніяк не міг скластися. Лєна вдень, а Катя увечері? І я десь на підхваті. Вова не інакше, як гарем вирішив завести? Про те, щоб залишитися тут, на дачі, й мови не могло бути.

Я увімкнула найбільшу швидкість і опинилася знову на залізничній платформі. Пів години – і я в електричці, яка везла мене до мого рідного міста, до батьків. Куди тікають, коли стає дуже самотньо та гірко? До батьків! І я не була в цьому плані оригінальною.
Мама відчинила двері й по моєму вигляду, ймовірно, все зрозуміла, тому що на порозі спитала:

— А Вова де? Ви посварилися?

— Типу того, мамо. Зараз ні про що не питай. Я в душ і спати. Потрібно все скласти до купи. Зрозуміти, що робити.

Я не спала. Чула, як мама ходила і все заглядала до моєї кімнати. Чула, як з роботи приїхав батько, і мама довго йому щось розповідала. Чула, як дзвонив телефон, і мама з кимось говорила. А я знаходилася в якомусь, невідомому мені досі просторі. Очевидно, це і є паралельний світ, у якому перебувають аутисти. Все чую, все бачу, але нічого не можу зробити, оскільки і руки, і ноги заніміли і не хочуть слухатись. І лише пам'ять, як кінострічку, прокручує важливі хвилини. І в кожній хвилині – Вовка.

Зранку поснідавши, пішла на цвинтар до могили Макса. Виплакалася, прибрала, поклала квіти й довго мовчки споглядала його мужнє, серйозне обличчя, яке дивилося на мене з могильної фотографії.