Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Щоразу, виходячи з кімнати Скарлет, Мелані бачила, що двері його спальні були навстяж, а він сидів у себе на ліжку, втуплений поглядом у двері кімнати по другий бік сходів. У кімнаті в нього неприбрано, скрізь валялися недопалки сигар, стояли тарілки з неторканою їжею. Постіль перетолочена й незаправлена, сам він непоголений і разюче худий, весь час запалена сигара в роті. Він ніколи ні про що не розпитував, коли бачив її. Вона сама зупинялася в дверях на хвильку й повідомляла: «На жаль, їй гірше», або: «Ні, вона ще не питала вас. Вона ж марить», або: «Не втрачайте надії, капітане Батлер. Дозвольте я принесу вам гарячої кави й чого-небудь попоїсти. Ви ж захворієте».

Серце її боляче стискалося з жалю до нього, хоч сама вона була така виснажена й невиспана, що ледве чи могла щось відчувати. І як у людей вистачає ницості так обмовляти його — що він не має серця, що він розбещений, що він зраджує Скарлет, коли вона ось бачить, як він худне у неї на очах, як тяжко карається! І хоч яка бувала втомлена, вона щоразу намагалася говорити до нього якнайприязніше, коли повідомляла про стан Скарлет. Він мав вигляд грішника, що чекає на судну годину... або дитини, що раптом опинилась у ворожому світі. Хоча Мелані власне, всіх сприймала як дітей.

Але коли нарешті вона підійшла до його дверей у радісному настрої, маючи сповістити, що Скарлет покращало, побачене вкрай її вразило. На столику біля ліжка стояла напівпорожня пляшка горілки, а вся кімната просякла горілчаним духом. Він глянув на неї запаленими скляними очима, і зуби в нього зацокотіли, хоч він і намагався їх зціпити.

— Вона померла?

— О ні! Їй набагато краще.

Він промовив: «О Боже!» — і схилився головою на руки. Мелані побачила, що його широкі плечі тремтять, як від нервового збудження, але, що довше вона дивилась на нього, то все більше її співчуття заступав жах: він же плакав! Мелані ще зроду не бачила, як чоловік плаче, та ще й не будь-хто, а саме Рет, такий урівноважений, такий насмішкуватий, завжди такий самовпевнений.

Мелані налякали ці розпучливі приглушені ридання. Їй стрельнула моторошна думка, що це він аж так упився, а вона ж завжди боялася п’яних. Та коли він підвів голову і в очах його промайнув ясний проблиск, вона швидко ввійшла до кімнати, тихенько причинила за собою двері й підступила ближче. Заплаканих чоловіків вона й справді зроду не бачила, але вміла вгамовувати дитячий плач. Коли вона обережно поклала руку йому на плече, він раптом обхопив її за спідницю. Вона й стямитись не встигла, як уже сиділа в нього на ліжку, а він, зсунувшись на підлогу, поклав голову до неї на коліна й руками так міцно стиснув її литки, що їй стало боляче.

Вона лагідно погладила його чорну голову й заспокійливо промовила:

— Ну, ну! Годі вже! З нею буде все гаразд.

На ці її слова він ще дужче стис їй литки й почав говорити,— швидко й хрипливо, захлинаючись словами, наче виповідаючи усі свої секрети перед могильною ямою, яка ніколи їх не викаже, уперше в житті виповідаючи вголос правду, нещадно розкриваючи душу перед Мелані, яка спершу нічогісінько не розуміла й тільки силкувалася по-материнському його заспокоїти. Говорив він уривками фраз, затопивши голову їй у пелену, хапаючись за згортки її сукні. Часом його слова звучали глухо й невиразно, часом аж надміру чітко,— гострі й гіркі слова сповіді й приниження, щось таке, чого вона ніколи не чула навіть від жінки, потаємні речі, від яких Мелані знічувалася й густо червоніла, і тільки дякувала Богові, що Рет не дивиться на неї.

Вона пестила його по голові, як робила з малим Бо, й казала:

— Облиште, капітане Батлер! Ви не повинні говорити мені таких слів! Ви не при пам’яті. Годі-бо.

Але мова його ринула рвучким потоком, а за її сукню він хапався, як за останню свою надію.

Він винуватив себе у вчинках, яких вона не розуміла, щось бурмотів про Кралю Вотлінг, а тоді раптом у нападі шалу шарпонув Мелані й скрикнув:

— Це я вбив Скарлет, я вбив! Вам це незрозуміло. Вона не хотіла цієї дитини, і...

— Цитьте! Ви не тямите, що кажете! Не хотіла дитини! Таж кожна жінка хоче...

— Ні! Ні! Ви хочете дітей. А вона ні. Вона не хоче дітей від мене...

— Замовкніть!

— Вам це незрозуміло. Вона не хотіла дитини, а я змусив її. Це... ця дитина... Це моя вина, чорти б мене вхопили! Ми ж не спали разом.

— Цитьте, капітане Батлер! Це непристойно...

— А я був п’яний, я був у нестямі й хотів завдати їй болю... бо вона мені завдала болю. Я хотів цього... і я це зробив... а вона не хотіла мене. Вона ніколи не хотіла мене. Ніколи, хоч як я намагався... як тільки я не намагався і...

— Ох, ради Бога!

— І я не знав про цю дитину, аж до того самого дня... коли вона впала. А вона не знала, де я був, щоб написати мені... хоча вона не написала б, навіть і знаючи. Кажу ж вам... кажу ж вам, я б зразу вернувся додому... якби знав... чи хотіла вона мого повернення, чи й ні...

— О так, я знаю, що ви вернулися б!

— Боже, а я так дурів усі ці тижні, дурів і пиячив! А коли вона сказала мені, отам на сходах... що я зробив? Що я сказав? Я засміявся й сказав: «Не журися. Може, у тебе ще буде викидень». І вона...

Мелані враз пополотніла, й очі її заокруглилися від жаху, коли вона подивилася вниз на чорну розкудлану голову, що розпачливо торгалась у неї на колінах. Надвечірнє сонце струменіло у відчинене вікно, і раптом вона побачила, так наче вперше, які великі, смагляві й дужі його руки та яке густе чорне волосся їх покриває. Мимохіть вона трохи відсахнулася. Ці руки здавались такими хижими і водночас, коли хапалися за поділ її сукні,— такими слабосилими й безпорадними.

Невже-таки він почув ті безглузді