Читати книгу - "Війна і мир 3-4"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чуєш? — сказав він.
Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.
— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом, — сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.
— Ні! — вигукнув він, — ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю!
— Добре, добре, — сказав Долохов, але Петя не пускав його, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.
X
Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.
— Хвалити бога! — вигукнув він. — Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь. — І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов. — Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.
— Ага... Ні, — сказав Петя. — Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед боєм.
Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.
Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулки чорніли силуети козачих куренів і зв’язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.
Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.
— Ну, Карабах, завтра послужимо, — сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.
— Що, пане, не спите? — сказав козак, що сидів під фурою.
— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.
І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, а й те, чого він їздив і чому він вважає, що краще рискувати своїм життям, ніж робити навмання.
— Що ж, поспали б, — сказав козак.
— Ні, я звик, — відповів Петя. — У вас часом кремінці в пістолетах не оббилися? Я привіз з собою. Не треба часом? Ти візьми.
Козак виставився з-під фури, щоб ближче розглянути Петю.
— Бо я звик усе робити ретельно, — сказав Петя. — Інші так, абияк, не підготуються, а потім жалкують. Я так не люблю.
— Це правда, — сказав козак.
— Та ще ось що: будь ласка, голубчику, нагостри мені шаблю; затупи... (але Петя боявся збрехати) вона ніколи не була нагострена. Можна це зробити?
— Чому ні, можна.
Лихачов встав, покопався у в’юках, і Петя скоро почув войовничий звук сталі та бруска. Він виліз на фуру й сів скраю. Козак під фурою гострив шаблю.
— А що, сплять молодці? — спитав Петя.
— Хто спить, а хто так ось.
— Ну, а хлопчик що?
— Це Весняний? Він там у сінцях заліг. Зі страху спиться. Уже ж такий радий був.
Довго по цьому Петя мовчав, прислухаючись до звуків. У темряві почулись кроки і з’явилася чорна постать.
— Що гостриш? — спитав чоловік, підходячи до фури.
— А ось панові нагострити шаблю.
— Гарне діло, — сказав чоловік, який здався Петі гусаром. — У вас, чи де, чашка залишилась?
— А он біля колеса.
Гусар взяв чашку.
— Либонь незабаром розвидниться, — промовив він, позіхаючи, і пішов кудись.
Петя мав би знати, що він у лісі, в партії Денисова, за версту від дороги, що він сидить на фурі, відбитій у французів, коло якої прив’язані коні, що під ним сидить козак Лихачов і гострить йому шаблю, що велика чорна пляма праворуч — караулка, а червона яскрава пляма внизу ліворуч — перегоріле багаття, а чоловік, що приходив за чашкою, — це гусар, який хотів пити; але він нічого цього не знав і не хотів знати. Він був у чарівному царстві, в якому нічого не було схожого на дійсність. Велика чорна пляма, можливо, й справді караулка, а можливо, печера, що веде в саму глибінь землі. Червона пляма, можливо, вогонь, а можливо — око величезного страховища. Можливо, він справді сидить тепер на фурі, а дуже можливо, що він сидить не на фурі, а на страшенно високій вежі, з якої коли впасти, то летіти б до землі цілий день, цілий місяць — усе летіти й ніколи не долетиш. Можливо, що під фурою сидить просто козак Лихачов, а дуже можливо, що це найдобріша, найхоробріша, найчудесніша, найпрекрасніша людина на світі, якої ніхто не знає. Можливо, це справді проходив гусар по воду і пішов у видолинок, а можливо, він щойно зник з очей і зовсім зник, і його не було.
Хоч би що побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був у чарівному царстві, в якому все було можливе.
Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над верховіттям швидко бігли хмаринки, наче відкриваючи зорі. Іноді здавалося, що на небі розчищало і видно було чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що цими чорними плямами були хмарки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо опускалось зовсім, так що рукою можна було дістати його.
Петя став заплющувати очі й погойдуватися.
Капотіло. Точився тихий гомін. Коні заіржали й побилися. Хропів хтось.
— Ожіг, жіг, ожіг, жіг... — свистіла під бруском шабля. І раптом Петя почув гармонійний хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто-солодкий гімн. Петя був музикальний, так само, як і Наташа, і більш за Миколу, але він ніколи не вчився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна і мир 3-4», після закриття браузера.