Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мобі Дік, або Білий кит 📚 - Українською

Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мобі Дік, або Білий кит" автора Герман Мелвілл. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 192
Перейти на сторінку:
із тих, на кого Ахаб не міг покладатися як на ревного охоронця, — дивно, що саме його Ахаб обрав своїм охоронцем, без вагання довіривши своє життя людині, якій він не надто довіряв в усьому іншому.

Ахаб не встиг пробути нагорі й десяти хвилин, коли раптом великий морський яструб, червонодзьобий та лютий, які так часто з'являються в цих широтах у такій неприємній близькості від обличчя чатового на щоглі китобійця, — один із таких птахів, виринувши невідомо звідки, з криком заметався навколо його голови, описуючи химерні кола та вісімки. Потім він нараз шугнув на тисячу футів угору, а звідти, ширяючи колами, знову спустився і вихором закружляв біля його голови.

Проте Ахаб, жадібно втупившись у неясний далекий обрій, не зважав на оскаженілого птаха, та й ніхто б, мабуть, не звернув на нього уваги, бо в його появі не було нічого дивного, якби навіть легковажний погляд тепер не вбачав у всьому якогось особливого змісту.

— Ваш капелюх, ваш капелюх, сер! — раптом скрикнув матрос-сицилієць, що стояв чатовим на топі бізань-щогли позаду Ахаба і трохи нижче, відділений від нього глибокою повітряною прірвою.

Але смоляне крило вже майнуло перед очима Ахаба, довгий гачкуватий дзьоб простятся до його голови, і чорний яструб з криком злетів у височінь із здобиччю.

Орел тричі облетів навколо голови Тарквінія[361], зірвав із нього шапку, а потім знов опустив її йому на голову, після чого його дружина Танаквіль пророкувала, що він буде царем у Римі. Але тільки повернення шапки обернуло цю подію на добрий знак. Капелюх Ахаба був утрачений назавжди; дикий яструб стрімко летів уперед зі своєю здобиччю, випередив корабель і зрештою зник з очей; але за мить до того можна було побачити ледь помітну чорну цятку, що впала в море з тієї страшної висоти.

Розділ 131

«Пеквод» зустрічає «Розраду»

Невтомний «Пеквод» йшов все вперед і вперед, дні та хвилі котилися назад; труна, перетворена на рятівний буй, так само гойдалася на кормі; і якось нам зустрівся корабель, немовби на глум названий «Розрада». Коли він підійшов досить близько, всі на «Пекводі» звернули погляд на його ют, де стояли так звані «ножиці» — грубі, схрещені футів за вісім від палуби бруси, на яких китобійні кораблі зазвичай несуть свої запасні, необладнані чи пошкоджені вельботи.

На «ножицях» цього корабля можна було побачити поламані білі ребра шпангоута і кілька потрощених дощок — все, що колись було вельботом; але тепер ця руїна прозиралася наскрізь, наче голий, білий кінський кістяк.

— Бачили Білого Кита?

— Ось, дивіться! — відповів худий капітан біля гакаборту і махнув своїм рупором на рештки вельбота.

— Ви його вбили?

— Іще не викутий той гарпун, що його вб'є, — мовив капітан, тужливо позирнувши до себе на палубу, де мовчазні матроси поспіхом зашивали з боків згорнутий ліжник.

— Не викутий? — скрикнув Ахаб, вихопивши з розвилки зброю Перта і струснувши нею в повітрі. — Поглянь сюди, нентакетець! Тут, у моїй руці, я тримаю його смерть! Це лезо гартоване у крові та блискавиці; і я клянуся загартувати його втретє в тому гарячому місці за плавцем, де Білий Кит найглибше відчуває своє кляте життя!

— То нехай Бог тебе береже, старий. Бачиш оце? — І капітан «Розради» вказав на зашитий ліжник. — Ось я ховаю одного з п'ятьох дужих хлопців, що вчора були живі й здорові, та вмерли ще проти ночі. Тільки цього й ховаю, інші були поховані ще до смерті; ти якраз пливеш у них над могилою. — І він звернувся до своїх матросів: — Ви як там, готові? Тоді покладіть на борт дошку і підніміть тіло; отак. О Господи, — він підійшов до тіла, здійнявши догори руки, — даруй воскресіння з мертвих і життя вічне…

— Брасопити реї! Стерно під вітер! — пролунав громовий голос Ахаба.

Але «Пеквод», рвучко зрушивши з місця, все ж таки не встиг відійти досить далеко, щоб не почути плюскоту, з яким тіло пішло у воду, і кілька бризок долетіли до його корпусу, окропивши його могильним хрещенням.

Коли Ахаб, поспішаючи втекти від скорботної «Розради», повернувся до неї кормою, на чужому кораблі побачили дивний рятівний буй «Пекводу».

— Дивіться, хлопці! — долинув застережливий голос з «Розради». — Даремно ви тікаєте від нашого похорону, ой, даремно; ви лише повертаєтеся до нас гакабортом, щоб показати нам свою труну!

Розділ 132

Симфонія

Був ясний, сталево-голубий день. Небосхил і вода зливалися майже непомітно для зору у всеосяжній блакиті; замріяна височінь зорила по-жіночому ніжно й лагідно, а мужній, дужий океан поволі надимав широкі буруни, наче груди сплячого Самсона.

У небі ковзали на незаплямованих крилах легкі, білосніжні птахи; то були спокійні думи жіночної повітряної стихії; а в глибині, у голубій безодні, стрімко пропливали люті левіафани, меч-риби й акули; і то були вперті, неспокійні, вбивчі мужні думки могутнього океану.

Та хоч яка велика була відмінність між цими стихіями, зовні вона проявлялася лише в ледь помітних відтінках; вкупі вони становили одне ціле, ніби являючи собою дві сутності — чоловічу й жіночу.

А згори, мов величний володар, сонце віддавало сумирну блакить відважному воїну-океану — так віддають нареченому юну наречену. І легке тріпотливе марево на обрії — яке часто можна побачити на екваторі — ніби свідчило про ніжну довіру й солодку бентегу, з якою боязка наречена приймає ласки чоловіка.

Весь наструнчений, заглиблений у себе, весь поораний глибокими зморшками, впертий і несамовитий, з очима, палючими, мов вуглини, що жевріють навіть у попелі руїн, несхитний Ахаб стояв у ясному вранішньому світлі, піднявши розсічений шолом свого лоба до чистого дівочого лиця небес.

О безсмертна юнь і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що пурхають навколо нас! Любе дитинство повітря й неба! Які ви далекі від палючої туги старого Ахаба! Так я колись бачив Марію і Марфу[362], двох ельфів з усміхненими оченятами, коли вони безжурно бавилися біля свого старого батька, граючись кільцями опалених кучерів, що ростуть на краю вигорілого кратера його мозку.

Ахаб, повільно перетнувши палубу, перехилився через борт і стояв, дивлячись, як його тінь іде все глибше у воду під його пильним поглядом, який він втуплював у бездонну глибінь. Але чарівний аромат повітря на якусь мить розвіяв мертвотну тугу його душі. Радісний вітерець, ясночоле небо голубили і ніжили його; мачуха-доля, завжди така жорстка, сувора, нарешті ласкаво оповила руками його несхитну шию і немовби плакала над ним від радості, що знайшла у своїм серці сили врятувати і благословити свого заблудного, впертого сина.

1 ... 172 173 174 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобі Дік, або Білий кит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мобі Дік, або Білий кит"