Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знедолені 📚 - Українською

Читати книгу - "Знедолені"

316
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знедолені" автора Віктор Гюго. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 214
Перейти на сторінку:
Він увійшов у історію і згадувався на суді: «Прийдуть чи не прийдуть нам на підмогу — яка різниця! Загинемо тут усі до останнього!»

Отже, обидві барикади сполучалися духовно, хоч і були на відстані.

3. На п’ять менше, на одного більше

Після того, як незнайомець закликав «присягнутись клятвою мерців», що республіканці не зраджують народ, з усіх горлянок вихопився урочистий і грізний вигук:

— Хай живе смерть! Залишимося тут усі!

— Навіщо ж усі? — заперечив Анжольрас. — Позиція в нас вигідна, барикада надійна. Захищати її зможуть і тридцятеро чоловік. Нема потреби приносити в жертву сорок.

— Бо ніхто не захоче звідси піти, — відповіли йому.

— Громадяни! — вигукнув Анжольрас, і в його голосі прозвучало майже роздратування. — Республіка не така багата людьми, щоб віддавати їх на марну згубу. Якщо від когось обов’язок вимагатиме піти звідси, він повинен скоритися своєму обов’язку.

Серед повстанців почувся невдоволений гомін.

— Легко сказати — ідіть звідси! — вигукнув із натовпу чийсь голос. — Барикаду оточено.

— Тільки не від Центрального ринку, — сказав Анжольрас. — Вуличка Мондетур вільна, і через вулицю Проповідників можна дістатися до ринку Невинних Немовлят.

— А там тебе й схоплять, — зауважив інший голос із натовпу. — Наскочиш на патрульний загін національних гвардійців, і вони відразу помітять чоловіка в блузі й кашкеті. «Звідки йдеш? З барикади? Ану покажи руки! Від тебе тхне порохом. Розстріляти!»

Анжольрас, не відповівши, торкнув Комбефера за плече, й обидва увійшли до нижньої зали шинку.

Не минуло й хвилини, як вони вийшли на вулицю. Анжольрас ніс чотири мундири національних гвардійців, які він звелів відкласти, Комбефер — портупеї і ківери.

— У цих мундирах, — сказав Анжольрас, — можна змішатися із солдатами й пройти. Тут якраз на чотирьох. І він кинув мундири на землю.

Ніхто й не поворухнувся. Тоді слово взяв Комбефер:

— Майте жалість, — сказав він, — адже йдеться про ваших жінок. Про матерів, які гойдають колиску й оточені купою дітлахів. Ви хочете скласти голови? Я теж цього хочу, повірте, але я не хотів би, щоб навколо мене заламували руки жінки. Помирайте, коли ви так вирішили, але не вбивайте своїх близьких. Подумайте про біляві голівки дітей і про сиві голови батьків. Той, хто своєю працею годує родину, не має права жертвувати собою. Це означало б покинути сім’ю напризволяще. Послухайте мене: ті, в кого є родини, нехай потиснуть нам руку й ідуть собі, а ми впораємося тут і самі. Піти звідси важко, я знаю, для цього потрібна мужність. Але чим важче, тим більша заслуга. Друзі, подумайте, що настане завтра, — ви не доживете до цього завтра, але ваші рідні доживуть. І скільки випаде їм на долю страждань! Уявіть собі веселе дитинча з рожевими, мов яблука, щічками, яке белькотить, лепече, сміється; ви знаєте, що з ним станеться, коли його покинуть? Я бачив одного такого малого. Батько в нього помер. Одні бідні люди прихистили його з жалості, але вони не мали хліба навіть для себе. Малий мучився з голоду. Була зима. Хлопчик не плакав. Він весь час ходив біля печі, в якій ніколи не горів вогонь. Своїми крихітними пальчиками малий відколупував шматки глини від комина і ковтав їх. У нього було хрипке дихання, сіре обличчя, тонкі ніжки, роздутий живіт. Він мовчав і не відповідав, коли до нього озивалися. Він помер. Помирати його принесли в лікарню Некера, де я його й побачив. Я там відбував лікарську практику. А тепер, якщо серед вас є батьки, нехай кожен уявить собі, що то був його син. Мені здається, я й досі бачу те бідолашне дитя, — воно лежало на анатомічному столі, і ребра в нього випинались під шкірою, як ото могилки на кладовищі. У шлунку в нього знайшли грязюку, а в зубах — попіл. А зараз загляньмо собі в душу і спитаймо поради у свого серця. Статистика свідчить, що смертність серед покинутих дітей досягає п’ятдесяти п’яти відсотків. Я повторюю вам: ідеться про жінок, про матерів, про ваших юних сестер і ваших дітей. Ніхто не сумнівається, що ви люди хоробрі. Звичайно, ви з радістю готові віддати життя за велику справу. В добрий час! Але ви не самі-одні на білому світі. У вас є близькі люди, про яких ви повинні подумати. Не будьте егоїстами.

Усі похмуро опустили голови.

Які дивні суперечності живуть у людському серці в такі сповнені високого трагізму хвилини! Комбефер, який виголосив цю промову, не був сиротою. Він думав про чужих матерів і забув про власну. Він свідомо йшов на смерть. Він-то й був «егоїстом».

Маріус, змучений голодом, гарячково збуджений, втративши одну за одною всі свої надії і передчуваючи наближення кінця, помалу поринав у заціпеніння, що передує фатальній миті добровільної смерті. Він бачив усе ніби збоку, він сприймав ціле, але не розрізняв подробиць. Люди рухалися, наче за вогняною завісою, голоси долинали до нього мовби з безодні.

Одначе слова Комбефера зворушили і його.

— Анжольрас і Комбефер мають рацію, — озвався він. — Навіщо нам марні жертви? Я приєднуюся до їхньої думки. Ті, в кого є родини, — матері, сестри, дружини, діти, — нехай вийдуть наперед.

Ніхто не ворухнувся.

— Я вам наказую! — вигукнув Анжольрас.

— Я прошу вас, — сказав Маріус.

Тоді, схвильовані промовою Комбефера, розворушені наказом Анжольраса, розчулені проханням Маріуса, ці мужні люди почали вказувати один на одного.

— А й правда, — сказав молодий літньому. — Ти батько родини. Виходь.

— Виходь ти, — відповів той. — У тебе на утриманні дві сестри.

І тоді розгорілася нечувана суперечка. Ніхто не хотів, щоб його витягли з могили.

— Поспішаймо, — сказав Курфейрак, — за чверть години буде вже пізно.

— Громадяни, — втрутився Анжольрас, — тут у нас Республіка, і все можна вирішити голосуванням. Самі виберіть із-поміж себе тих, хто повинен піти.

Йому скорилися. Через кілька хвилин одноголосно було обрано п’ятьох чоловіків, і їх виштовхали наперед.

– Їх п’ятеро! — вигукнув Маріус.

А мундирів було тільки чотири.

— Ну що ж, — сказали п’ятеро. — Один із нас залишиться.

І кожен став переконувати інших, що саме він повинен залишитися. Благородна суперечка спалахнула з новою силою.

— У тебе дружина, й вона дуже кохає тебе.

— А в тебе стара мати.

— У тебе ні батька, ні матері, що станеться з твоїми трьома малими братиками?

— Ти батько п’ятьох дітей.

— Тобі тільки сімнадцять, у такому віці помирати рано.

На революційних барикадах героїзм був явищем буденним і нікого не дивував.

— Покваптеся, — повторив Курфейрак.

З натовпу гукнули до Маріуса:

— Виберіть ви того, хто має залишитися!

— Так, — погодилися п’ятеро. — Вибирайте. Ми послухаємо вас.

Маріус думав, що уже втратив здатність хвилюватися. Проте

1 ... 172 173 174 ... 214
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знедолені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знедолені"