Читати книгу - "Шлях Абая"

Сеїт, розгніваний, підхопився з місця:

— Це ж за що? За яку мою провину хочете карати?

— За те, що вихваляєш мого ворога!

— А хто ж він, ворог ваш?

— Ніби не знаєш! Ніби не він підмовив співати тут його пісні!

— А-а, ви, мабуть, говорите про Абая?

— Так, про Абая я кажу, про безчесну людину я кажу, про нього, баламута, я кажу!

Сеїт був такий розлючений, що йшов напролом, не думаючи про наслідки:

— Звичайно, від вас, крім лайки, нічого не почуєш! Тільки ми вважаємо, що такі баї, як ви, не гідні навіть стати жертовною вівцею за Абая! — Він кивнув Айсі і рішуче пішов геть.

— Тримайте його! — загорлав Уразбай.— Киньте його в колодязь!

Кийким на льоту підхопив наказ свого хазяїна; він побіг слідом за Сеїтом, тримаючи напоготові нагая.

— Наздоганяйте! Налітайте! — хрипів Уразбай.

Бідняки, хоч і знали Сеїта тільки з учорашнього дня, не рушили з місця. За ним погнався тільки Кийким з двома такими самими головорізами. Коли він був за кілька кроків від Сеїта, той круто обернувся, гнівно глянув на негідника налитими кров’ю очима, люто помовив: «Іди геть, бо уб’ю!» — і пішов собі далі.

Уразбай, бачачи, що здобич тікає з рук, мало не сказився. «Чого ж ви стоїте? — горлав він.— Біжіть! Хапайте його, волочіть сюди!» Двоє-троє літніх пастухів у драних чапанах спробували урезонити бая: «Та годі вам, заспокойтесь! Адже він гість!» Але Уразбай, стьобнувши нагаєм по головах непрошених заступників, зарепетував ще голосніше:

— Назвіть мене невірним гяуром, коли не втопчу його живим у землю!

І, пришпоривши свого Акбозата, він поскакав уперед, лементуючи на весь аул і закликаючи своїх людей.

Не встиг Сеїт, діставшись до хати Айса, сісти на коня, як банда з двадцяти-тридцяти кінних жигітів, озброєних соїлами, шокпарами, а хто просто арканами і недоуздками, нагрянула на бідняцький аул. Вони побили Айсу, який спробував заступитися за гостя, потім, оточивши Сеїта, всі враз навалилися на нього, потягли з собою і поставили перед Уразбаєм. Той аж пінився від люті. Він звелів викопати глибоку яму і, коли кати підвели до неї Сеїта, сказав:

— Я обіцяв закопати в землю цього чваньковитого голодранця, киньте його в могилу! Живим закопаю, в землю втопчу!

Сеїту скрутили руки волосяною вірьовкою і кинули в глибоку яму. Уразбай перший почав закидати його землею. Незабаром на поверхні залишилась тільки голова Сеїта.

Цього вже було занадто навіть для таких розбійників, як Кийким та його підручні, котрі, бешкетуючи, не раз катували людей батогом на смерть, розбивали їм у бійках голови, ламали кістки. Після цього жахливого злочину вони самі розгубилися і стояли, не сміючи навіть глянути один одному в очі…

Відколи Уразбая повідомили, що якийсь зайда, котрий гостює в будинку бідняка Айси, захоплює слухачів піснями і віршами Абая, він нетямився від люті, тим-то вирішив затягти Сеїта в свій аул та покарати, щоб той запам’ятав надовго, і вигнати у три вирви.

— Не хочу слухати біля свого дому гавкання абаївсько-го собаки! — Уразбай звелів Кийкиму вистежити Сеїта і схопити його.

А тут він дізнався, що Сеїт — той самий силач, який уславився в бійці на поромі, коли затонські вантажники відбили в Корабая втікачку з степу, дівчину Макен. Він сам на сам подужав Дондагула, перед яким тремтіло все місто.

І ось цей здавна ненависний Уразбаю чоловік, цей абаївський прихвостень опинився випадково в його аулі, сам дався йому в руки.

Уразбай, страхаючи тяжкою карою, заборонив будь-кому наближатися до живцем закопаного. Але глупої ночі, коли всі навколо поснули, Айса, який весь день мучився від жалю і тривоги, прокрався в аул до знайомого йому нічного сторожа, що колись служив у бая чабаном. Цей дід, проклинаючи Уразбая, всіх його предків і нащадків, погодився допомогти Айсі. Вдвох, вигрібаючи землю руками, вони ледве витягли непритомного Сеїта з ями. Довго лежав він, як неживий, потім ледь чутно промовив:

— Води!

Вдосталь напившись з шкіряного черпака холодної криничної води, Сеїт важко звівся на ноги. Відійшовши з півверсти від уразбаївського аулу, Сеїт сказав своїм рятівникам: «Мені тепер допомагати не треба, сам доберусь. А ви повертайтеся мерщій додому, щоб, бува, не перестрів хтось, бо одноокий людожер Жалмауз, хазяїн ваш, живцем вас з’їсть. Повік не забуду вашої доброти».

І Сеїт, піймавши стриноженого коня, на якому їздив один з Уразбаєвих пастухів, скочив на нього і помчав до аулів Тогалака.

У тогалаків цього ранку відбувалися багатолюдні збори. Було свято курбан-байраму, і тут зійшлися люди з численних аулів, розташованих на цьому урочищі.

Всі ті аули складалися з чорних юрт, старих хижок і дірявих куренів. На всій широкій долині Еспе не було жодної білої юрти, жодного байського стану, оточеного численними стадами. Зате бідняцькі роди жили між собою дружно, ділили, як то кажуть, навпіл горе і радість.

Святкового ранку всі чоловіки сіли на коней і з усіх кінців долини з’їхалися на трав’янистий пагорок, що височів на захід від головного аулу.

І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним — двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.

Побачивши їх, люди тривожно загомоніли:

— Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?

З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…

Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:

— Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?

Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали