Читати книгу - "Необхідні речі"

Туз повернув ліворуч на Вотермілл-лейн, тоді праворуч на Сідар-стріт, об’їжджаючи центральну частину міста, перш ніж зрізати назад на Мейн-стріт. На мить він зупинився на червоному світлофорі, виглядаючи суцвіття миготливих блакитних вогників унизу пагорба. Тоді припаркувався перед «Необхідними речами».

Він виліз із машини, перетнув вулицю і прочитав табличку на вітрині. Туз відчув нестерпне розчарування – він же потребував не лише пістолета, а й іще трішки чарівного порошку від містера Ґонта, – а тоді пригадав службовий вихід у провулку. Він піднявся кварталом і повернув за ріг, не помічаючи яскраво-жовтий фургон, припаркований за двадцять-тридцять ярдів вище, і чоловіка всередині (Бастер уже перемістився на пасажирське сидіння), який за ним спостерігав.

Вийшовши в провулок, він наштовхнувся на чоловіка, що низько насунув на лоба твідовий кашкет.

– Дивись куди йдеш, дідуля, – огризнувся Туз.

Чоловік у твідовому кашкеті підняв голову, вискалився на Туза й загарчав. Одночасно з цим він дістав із кишені пістолет і направив його в бік Туза.

– Ти до мене не дойобуйся, друже, бо я тобі трохи всиплю.

Туз підняв руки й відступив. Він не налякався, просто здивувався.

– Мене не треба, містере Нельсон, – промовив він. – Я тут ні до чого.

– Правильно, – промовив чоловік у твідовому кашкеті. – Того хуєсоса Джуетта не бачив?

– Е… того, що директор школи?

– Середньої школи, так, а що, в місті ще якісь Джуетти є? Думай трохи, бляха-муха!

– Та я тільки приїхав, – обережно промовив Туз. – Ні з ким особливо ще не бачився, містере Нельсон.

– Ну, я його знайду, і той паразита кусок ще пошкодує, що попався мені в руки. Він убив мою папугу й насрав на мою маму. – Джордж Т. Нельсон звузив очі й додав: – Сьогодні мені краще на очі не потрапляти.

Туз і не сперечався.

Містер Нельсон запхав пістолет назад у кишеню і зник за рогом, рухаючись рішучими кроками людини, яка справді вельми схарена. Туз іще трохи постояв на місці, не опускаючи рук. Містер Нельсон викладав у нього роботу з деревом та металом у школі. Туз завжди вважав його одним із тих чуваків, яким сміливості ляснути ґедзя не вистачить, навіть якщо той йому на око сяде, але тепер він думав, що, мабуть, час змінити думку. А ще Туз упізнав пістолет. А як інакше – минулого вечора він цілий ящик таких привіз із Бостона.

12

– Туз! – привітався містер Ґонт. – Ви саме вчасно.

– Мені потрібен пістолет, – сказав Туз. – А також іще трішки того висококласного марафету, якщо маєте.

– Так-так… але всьому свій час. Допоможіть мені з цим столом.

– Я вб’ю Пенґборна, – сказав Туз. – Він, блядь, украв мій скарб, і я його за це вб’ю.

Містер Ґонт подивився на Туза рівним жовтим поглядом кота, що вичікує мишу… і в ту мить Туз і почувався наче миша.

– Не треба марнувати мій час на те, що я й так знаю, – промовив він. – Якщо вам, Туз, потрібна моя допомога, то допоможіть мені.

Туз узявся за стіл з одного боку, і разом вони занесли його назад у підсобку. Містер Ґонт нахилився і підняв табличку, що була сперта на стіну.

ЦЬОГО РАЗУ СПРАВДІ ЗАЧИНЕНО

було написано на ній. Він повісив її на двері й зачинив їх. Уже повертав замок, коли Туз усвідомив, що на табличці не було кріплення – ні цвяшка, ні скотчу, нічого. Але вона все одно висіла.

Тоді його погляд упав на ящики, в яких перед тим зберігалися пістолети й кулі. Тепер там залишилося всього три пістолети й три магазини.

– Матір Божа! А куди все ділося?

– Цього вечора, Туз, торгівля йшла дуже добре, – промовив містер Ґонт, потираючи долоні з довгими пальцями. – Надзвичайно добре. А далі буде ще краще. У мене є для вас робота.

– Я ж вам сказав, – заперечив Туз. – Той шериф украв мій…

Ліленд Ґонт опинився перед ним швидше, ніж Туз устиг побачити його рухи. Довгі огидні долоні схопили його спереду за сорочку і підняли в повітря, ніби він був зроблений з пір’я. З рота донісся несподіваний зойк. Руки, що тримали його, були тверді, як метал. Містер Ґонт підняв його, і Туз раптом уже заглядав у палахкотливе пекельне обличчя й зовсім примарно усвідомлював, як сюди потрапив. Навіть у такому несподівано жахливому становищі він помітив, що у містера Ґонта з вух і ніздрів виходить дим – чи, може, пара. Чоловік скидався на дракона.

– ТИ мені нічого не КАЖЕШ! – закричав на нього містер Ґонт. Язик облизав ті перекошені зуби-надгробки, і Туз побачив, що він роздвоєний, ніби в змії. – Це Я тобі все кажу! Стули пельку, коли ти в товаристві старших і мудріших, Туз! Заткнися і слухай! Заткнися і слухай! ЗАТКНИСЯ І СЛУХАЙ!

Він двічі крутнув Туза в себе над головою, ніби карнавальний рестлер, що виконує над своїм опонентом «млин», а тоді метнув його на дальню стіну. Туз головою влупився об штукатурку. У центрі мозку спалахнули грандіозні феєрверки. Тоді зір очистився, і він побачив, як містер Ґонт схиляється над ним. Його обличчя обернулося на окату зубату почвару, що роздималася парою.

– Ні! – скрикнув Туз. – Ні, містере Ґонт, прошу, не треба! НІ!

Руки перетворилися на пазуристі лапи, нігті виросли довгими й гострими лише за мить… «Чи вони завжди такими були? – белькотів розум Туза. – Може, такими вони були весь час, а ти просто не бачив».

Кігті прорізали тканину на Тузовій футболці, ніби лезом, і Туза смикнуло назад, до роздимілого обличчя.

– Тепер готовий слухати, Туз? – запитав містер Ґонт. Гарячі струмені пари з кожним словом розпікали Тузові щоки й рот. – Готовий чи мені просто розпороти твоє нікому не потрібне черево і покінчити з цим?

– Так! – зарюмсав він. – Тобто ні! Я слухатиму!

– Будеш хорошим хлопчиком на побігеньках і дотримуватимешся наказів?

– Так!

– Знаєш, що станеться, якщо передумаєш?

– Так! Так! Так!

– Туз, ти огидний, – промовив містер Ґонт. – Я це люблю в людях.

Він штовхнув його на стіну. Туз з’їхав униз і вкляк, задихаючись і плачучи. Він втупився в підлогу. Боявся дивитися монстрові прямо в обличчя.

– Якщо ти хоч колись надумаєш піти проти моїх бажань, Туз, я тобі гарантую найграндіозніший тур пеклом. Шерифа ти отримаєш, не переживай. Але наразі його все одно немає в місті. Отже. Встань.

Туз повільно зіп’явся на ноги. У голові пульсувало, футболка звисала клаптями.

– Скажіть мені от що. – Містер Ґонт був знову люб’язний і усміхнений, до останньої ниточки