Читати книгу - "Вітіко"

У замку коней завели в стайні, а вершники і вершниці розійшлися по кімнатах замку.

Опівдні в залі подали обід. Після обіду розмовляли про всячину й гуляли по лісу. Надвечір усі, хто приїхав із міста, стали повертатись додому, люди з замку, серед них і Вітіко, провели їх лісом у долину, а потім повернулися до замку.

У наступні дні Вітіко заприязнився з людьми з замку, познайомився з жінками та дівчатами і прислужував їм згідно зі спостереженими там звичаями.

Якогось дня він із Раймундом поїхав униз до Відня. Пішов до скрипаля з Кюренберґа, а потім разом із ним — до Генріха фон Офтерінґа. Привітали його, і всі троє пішли на прогулянку по місту. Вітіко показали будівництво, яке провадив маркграф і на якому працювали робітники. Показали церкви, будинки, які стояли ще з давніх часів, а також новобудови. На вулицях і на просторих площах Вітіко бачив чоловіків і жінок, панів і слуг, вершників і подорожніх, тих, хто відпочивав, і тих, хто працював, юнаків і дітей, усі вони то стовбичили, то ходили, їхали верхи, а то й на возі. Вітіко бачив зброярні, майстерні, де виготовляли тканини і одяг, а також майстерні, де працювали з золотом та сріблом і оправляли коштовні самоцвіти. Вітіко роздивлявся крамниці, де пропонували товари, дивився на відкриті вуличні шинки, де люди споживали вино, пиво, питний мед та супровідні їм наїдки, арфіст інколи награвав мелодії. Коло одного будинку якийсь чоловік співав на помості, й чимало людей слухали його, в іншому місці на помості танцювали під скрипку барвисто вбрані чоловіки та жінки. Мандрівні торгівці викрикували назви товарів, які носили з собою. Бачив Вітіко і деяких чоловіків та жінок із чужоземних країв, в одязі Угорщини, Богемії чи Моравії, а то й далекої Німецької імперії. В передмістях росли садки з зеленими деревами, квітами, овочами і фруктами, тягнулися дороги. Юні лицарі повели Вітіко того дня й до Хунрада фон Ашпарна, до Верінгарда фон Бруна, до Удальріха фон Марбаха, до Вольфтріґіля фон Штайна і до Тьємо фон дер Ауе. Потім Вітіко їв та пив із багатьма лицарями, а ввечері повернувся на Каленберґ.

Відтоді він часто їздив у місто, маючи намір вивчити його дедалі краще. Ходив у гості і до старших панів та лицарів, заприязнився з молоддю. Познайомився з жінками та дівчатами, і його запрошували в не один дім. Інколи деякі його нові друзі приїздили на Каленберґ і виконували там разом із ним військові вправи.

Якось оголосили про свято при дворі, й Вітіко теж запросили на нього. На полі за містом перед будинками Вольцайле поставили чимало бар’єрів, а поряд із ними спорудили поміст із лавами та терасами, навколо помосту набудували ще й інших споруд. Поміст застелили коштовними тканинами, а над терасами напнули шовк замість покрівлі. В день свята маркграф і маркграфиня сиділи на найвищій терасі під шовковим дашком, а на інших терасах і на лавах сиділи придворні пани і дами, найвидатніші пани і панії країни, лицарі, їхні дружини і дівчата. За бар’єрами купчився народ. На одному вишукано прикрашеному підвищенні лицар у пишних шатах заспівав пісню під звуки скрипки. Серед запрошених були й лицар фон Кюренберґ, і Генріх фон Офтерінґ. Потім роздавали нагороди: золото, шовки і самоцвіти. Потім лицарі поїхали на турнір. Вітіко на своєму сивому коні в гарному сідлі, облямованому золотом, заїхав поміж бар’єри. Він був у кольчузі, шоломі з золотими прикрасами й мав на руці білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою дикою трояндою. Він виграв приз: парчеву перев’язь із самоцвітом. Перев’язь подала йому маркграфиня. Лицар фон Кюренберґ, Генріх фон Офтерінґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн і Ерхамберт фон Мозебах теж отримали нагороди. Тьємо фон дер Ауе заїхав між бар’єри на білому коні. Він мав на шоломі білу, зелену і червону пір’їни. Його обладунок полискував сріблом, наголінники були сині, а щит — жовтий. Поверх обладунка він пов’язав фіалково-синій шарф, то була барва панни фон Гартгайм. Він повалив на пісок трьох лицарів, отримав коштовну нагороду і знову під’їхав до свого гурту молодиків. Простолюд щиро тішився іграми, інколи звучали ріжки та дудки, а коли маркграф, маркграфиня, пани і лицарі, панії і дівчата поверталися в місто, в повітря зринали лункі вигуки.

Минуло вже тридцять три дні, як Вітіко щодня розмовляв із матір’ю геть про все, що спадало їм на думку та озивалось у серці, а коли вони вже дійшли згоди, що ще треба зробити в їхніх маєтностях, Вітіко став ладнатись до від’їзду. Пішов до маркграфині Аґнеси попрощатися з нею, і вона сказала йому:

— Вітіко, їдь із Божою ласкою, і будь і далі таким добрим. Згадуй нас і згадуй також мого батька, і молися за нього. Він був гарної статури, мав багато обдарувань, із його вуст завжди сходили смиренні слова, і йому довелося витерпіти стільки злигоднів!

— Я згадуватиму і вас, і вашого батька, і всіх, хто тут є, і моя молитва за вас піде до Бога, — мовив Вітіко.

Маркграфиня подарувала Вітіко осяйне вбрання і гарну прикрасу на шолом.

Потім Вітіко попрощався з матір’ю. Вона дала йому оксамитовий гаманець з усім тим золотом, яке могла дати. Син з удячністю взяв цей подарунок.