Читати книгу - "Замогильні записки"

захисникам свободи друку за те, що вони колись обрали мене своїм ватажком і боролися під моєю командою; якби не було їх, я пішов би з цього життя, не дізнавшись, що таке в’язниця, і цього випробування мені б бракувало. Я дякую цим служивим літераторам за люб’язність, що виявляє геній, доброту, великодушність, порядність і відвагу. Втім, що врешті-решт означає це коротке випробування? Тассо провів у в’язниці роки – чи мені нарікати? Ні, я не маю божевільної гордині і не порівнюватиму мої швидкоплинні негаразди з тривалими стражданнями безсмертних жертв, чиї імена зберегла історія.

Крім того, я зовсім не був нещасний: привид минулої величі і тридцятирічної слави покинув мене, але бідна й невідома муза моєї юності влетіла в тюремне вікно, оточена сяйвом, і подарувала мені поцілунок; житло моє припало їй до вподоби і сповнило її натхненням; вона відвідала мене, як відвідувала в той час, коли я тягнув жебрацьке існування в Лондоні і в думці моїй народжувалися перші мрії про Рене. Чим же зайнялися ми – я і відлюдник з Пінда? Почали складати пісню на кшталт тих, які складав поет Ловлас у катівнях англійської палати громад, оспівуючи свого повелителя Карла I? Ні; я вважав поганим знаком оспівувати мого юного короля Генріха V у в’язниці; гімн нещастю треба співати біля підніжжя вівтаря. Тому я не став оплакувати вінець, скинутий з невинного чола; я вирішив живописати інший, теж білий вінець, покладений на домовину юної дівчини; я згадав про Елізу Фрізел, поховану напередодні на кладовищі в Пассі. Я склав елегійним дистихом кілька рядків латинської епітафії, але тут з’ясувалося, що я забув розподіл довгих і коротких складів у одному зі слів: я негайно зістрибую зі столу, де влаштувався, прихилившись до заґратованої шибки, і, підбігши до дверей, щосили грюкаю в неї кулаком. Луною відгукуються навколишні склепіння; у камеру вбігає зляканий тюремник у супроводі двох жандармів, і я, як новий Сантей, волаю йому: «Gradus! Gradus!» [92] Тюремник витріщив на мене очі, жандарми вирішили, що я відкриваю ім’я одного з моїх спільників, і вже приготувалися надіти на мене наручники; я пояснив, дав грошей на купівлю книги, і вони, на подив поліції, пішли добувати Gradus.

Поки виконувалося моє доручення, я знову забрався на стіл і, позаяк думки мої на цій тринозі набрали дещо іншого характеру, почав складати строфи на смерть Елізи по-французьки; проте не встиг я віддатися натхненню, як, близько третьої години дня, до камери моєї прийшли судові виконавці і просто з берегів Пермессу повели мене до слідчого, який складав протоколи в темній канцелярії, по той бік двору, якраз навпроти моєї камери. Слідчий, жевжикуватий і самовдоволений крючкодер, поставив мені завчені питання щодо імені, прізвища, віку, місця проживання. Я відмовився відповідати й підписувати будь-що з тієї причини, що не визнаю політичної влади уряду, не заснованого ні на старовинному праві спадкоємства, ні на голосі народу, явленому в ході виборів, бо ніхто не запитував думки французів і не збирав представників нації. Мене відвели назад у мою конуру.

О шостій вечора мені принесли обід, а потім я знову почав складати й перекладати в думках рядки моїх стансів і потихеньку придумав для них мотив, що здавався мені чарівним. Пані де Шатобріан прислала мені матрац, подушку, простирадла, бавовняну ковдру, свічки та книжки – я люблю читати ночами. Я постелив ліжко, продовжуючи наспівувати: «Покладена в труну, спускається в могилу…» – і врешті-решт дійшов висновку, що мій романс про юну троянду і юну дівчину вже готовий.

‹Вірш Шатобріана›

5
З камери для злодіїв я перебираюся до туалетної кімнати мадемуазель Жиске. – Сад. – Ашіль де Арле

Я вже почав роздягатися, коли з коридору почувся чийсь голос; двері відчинились, і на порозі виник пан префект поліції в супроводі пана Нея. Він тисячу разів вибачився у зв’язку з продовженням мого ув’язнення; він повідомив, що мої друзі, герцог де Фіц-Джеймс і барон Ід де Невіль, також арештовані, а префектура така переповнена, що осіб, які відбувають попереднє ув’язнення, тримати зовсім ніде. «Але ви, пане віконт, – додав він, – ви підете до мене додому і виберете собі ту кімнату, яка вам найбільше сподобається».

Я подякував йому і попросив залишити мене в моїй норі; я зжився з нею, як чернець зі своєю келією. Пан префект не захотів слухати моїх заперечень, і мені довелося перебратися на нове місце. Я знов опинився в будинку, де востаннє побував за Бонапарта, – тоді префект поліції викликав мене для того, щоб запропонувати покинути Париж. Пан і пані Жиске провели мене по всіх кімнатах, щоб я міг вибрати ту, яка сподобається мені найбільше. Пан Ней виявив готовність поступитися мені своєю. Така безмежна люб’язність збентежила мене; я вибрав маленьку відокремлену кімнату, що виходила в сад і правила, якщо не помиляюся, за туалетну кімнату мадемуазель Жиске; мені дозволили залишити при собі слугу, і він ліг на матраці під дверима, на початку вузеньких сходів, що спускалися в покої пані Жиске. Інші сходи вели в сад, але мені було заборонено користуватися ними; до того ж унизу, навпроти ґрат, що відокремлюють сад від набережної, щовечора виставляли вартового. Пані Жиске – найдобріша жінка у світі, а мадемуазель Жиске дуже вродлива і чудова музикантка. Я не можу поскаржитися на своїх господарів: здавалося, своєю прихильністю вони хотіли спокутати перший день, проведений мною в ув’язненні.

На ранок після мого поміщення до туалетної кімнати мадемуазель Жиске я прокинувся в чудовому настрої, згадуючи пісню Анакреона про люстерко юної гречанки; я висунувся у вікно і побачив невеликий, дуже зелений сад, високу стіну, покриту японським лаком, праворуч, у глибині саду, контору, де, подібно до німф серед лілій, мелькали милі поліцейські чиновники, ліворуч – набережну Сени, річку і куточок старого Парижа в парафії Сент-Андре-дез-ар. Мадемуазель Жиске грала на піаніно, і музика долітала до мого слуху разом з голосами інформаторів, які вимагали якого-небудь начальника, щоб доповісти про результати своєї праці.

Який мінливий світ! Цей романтичний англійський сад, вотчина поліції, – не що інше, як недоладний клаптик землі, відрізаний від французького саду з підстриженими грабовими алеями, який належав колись першому президенту Паризького парламенту. Цей старовинний сад ріс у 1580 році на місці тієї групи будинків, що нині височіють з півночі і з заходу, і доходив аж до берега Сени. Саме сюди після «дня барикад» прийшов до Ашіля де Арле герцог де Гіз: «Першого президента застав