Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

354
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 182
Перейти на сторінку:
розпачливо потягнув її за руку. «Чи не було б вам фізично протипоказане переночувати в Бальбеку?» — «Фізично, ні. Але я засинаю з утоми». — «Ви зробили б мені велику ласку...» — «Ну, гаразд, хоча я не розумію, чому ви не сказали мені раніше. Згода, ночуватиму в Бальбеку». Моя мати вже спала, коли, звелівши, щоб Альбертині відвели кімнату на другому поверсі, я повернувся до себе. Я сів біля вікна, тлумлячи ридання, щоб мати, відокремлена від мене тонкою перебіркою, не почула їх. Я забув зачинити віконниці, і, звівши очі, побачив відблиск пригаслої червені, знайомий мені з рівбельського ресторану та з одного шкіца Ельстірового. Я згадав, як я хвилювався, коли побачив його з вагонного вікна, вперше під’їжджаючи до Бальбека, побачив цей образ вечора — вістового не ночі, а нового дня. Але віднині жоден день не буде для мене новий, не пробудить у мені жаги незнаного щастя, це буде ще один день страждання, і страждати мені доти, доки витримає страдник. Тепер я вже не сумнівався, що Коттар, коли ми сиділи в парвільському казино, мав рацію. Те, чого я боявся, те, що я вже невиразно підозрював ув Альбертині, те, що інстинктивно відчував у всьому її єстві, те, що мій розум, бо так мені хотілося, повсякчас відкидав, — була правда! За Альбертиною я бачив уже не блакитні морські вали, а монжувенську кімнату, де вона падала в обійми мадемуазель Вентейль, падала зі сміхом, в якому ніби лунала любовна для неї новина. Бо навряд щоб мадемуазель Вентейль з її нахилами не поважилася підманути таку вродливицю, як Альбертина! А доказом, що Альбертина не була ображена і згодилася, є те, що вони не порізнилися і що їхня близькість міцніє. А отой гожий Альбертинин жест, яким вона клала підборіддя на Розамундине плече, з усмішкою дивлячись на неї й цілуючи її в карк, жест, який нагадував мені мадемуазель Вентейль, але який досі не насував мені певної думки, що один і той самий нахил голови спричинений одним і тим самим збоченням, — хто знає, чи не перебрала його Альбертина від мадемуазель Вентейль? Помалу на світ займалося. Раніше, прокидаючись, я завжди зустрічав усмішкою все, що помічав, — філіжанку кави з молоком, шерех дощу, виття вітру, а нині відчув, що день, який настає, і ті дні, які прийдуть слідом за ним, уже не принесуть мені надії на незнане щастя, вони тільки шарпатимуть мене невпинною згризотою. Мені залежало ще на життю, але я знав, що я можу сподіватися від нього тільки болю. Я побіг до ліфта і, попри пізню годину, викликав хлопця, який чергував уночі. Я попросив його піти до Альбертининої кімнати і сказати їй, що мені треба їй повідомити щось дуже важливе, тож чи не зможе вона мене прийняти. «Панянка воліє прийти до вас сама, — приніс він мені її відповідь. — Почекайте хвилинку».*"

 Справді, Альбертина скоро прийшла у шлафроку.

«Альбертино! — почав я дуже тихо, закликаючи і її не піднімати голосу, аби не збудити матері опостінь; тонка переділка була тепер нам незручна, бо змушувала нас перешіптуватися, але колись вона, наділена музичною прозорістю, ставала у великій пригоді бабусі. — Мені сором, що я турбую вас. Ідеться ось про що. Щоб ви зрозуміли, я мушу сказати те, чого ви не знаєте. Приїжджаючи до Бальбека, я покинув жінку, яку мав зашлюбити, яка була ладна занедбати все ради мене. Сьогодні вранці вона повинна вирушити в мандри, і ось уже тиждень я щодня питаю себе, чи стане в мене духу не телеграфувати їй, що я повертаюся. Духу мені стало, але я почував себе таким неприкаяним, що хотів руки на себе накласти. Ось чому я попросив вас учора ввечері переночувати в Бальбеку. Якби мені судилося померти, я б хоч попрощався з вами». 1 я дав волю сльозам, і завдяки моїй вигадці все виглядало правдоподібно. «Безталанне моє ссрденя! Аби ж знаття, я зночувала б ніч біля вас! — гукнула Альбертина; вона кі на мить не загадалась над тим, що я, може, поберуся з тією і для неї пропаде «добра партія», — так співчувала вона моїй муці, бо я міг приховати від неї її причину, але не саму муку і не її тягар. — Зрештою, — додала вона, — вчора я всю дорогу з Ла-Распельєр відчувала, що ви знервований і як у воду опущений, і потерпала за вас.— Насправді я зажурився лише в Парвілі, а мій нервовий стан, який Альбертина, на щастя, ставила на карб журі, пояснювався іншим: досадою, що мені доведеться ще кілька днів морочитися з нею. — Я вас не покину, я весь час буду при вас». Вона пропонувала мені — і лише вона могла мені це запропонувати — єдиний антидот проти трутизни, що палила все моє нутро, причому солодке зілля і лютий яд були споріднені між собою, і те і те йшло від неї одної. У цю мить Альбертина — мій біль — перестала мучити мене, а друга Альбертина — моя цілителька — розчулювала мене, як розчулює довколишній світ виздоровника. Аж це я подумав про те, що небавом вона з Бальбека поїде до Шербура, а звідти — до Триеста. Її навички відродяться. Найголовніше — перешкодити Альбертині сісти на пароплав, спробувати забрати її до Парижа. Звичайно, з Парижа їй було б легше, ніж із Бальбека, при бажанні, майнути до Триєста, але там було б видно; може, я зумів би попросити дукиню Ґермантську непрямо вплинути на приятельку мадемуазель Вентейль, щоб та не зоставалася в Триєсті, щоб кудись перебралася, — може, до принца де***, з яким я бачився у маркізи де Вільпарізіс і в самої ду-кині Германської. А той, навіть якби Альбертина запрагнула відвідувати його, щоб зустрічатися зі своєю приятелькою, міг би, попереджений дукинею Германською, перешкодити їм бачитися. Певна річ, я міг би сказати собі, що як Альбертина має такі вподобання, то в Парижі знайдеться чимало інших жінок, ладних її вгонобити. Але всякий спалах заздрости своєрідний і носить печать істоти, — в даному разі приятельки мадемуазель Вентейль, — яка його викликала. Найбільше мене турбувала саме приятелька мадемуазель Вентейль. Моя загадкова любов до Австрії, яку я любив за те, що звідти привезено Альбертину (її вуйко був там посольським радником), за те, що її географічні особливості, вдача її мешканців, її пам’ятки минулого, її краєвиди я

1 ... 172 173 174 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"