Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

– О, це той опришок, – кричав волох, – в’яжіть його, інакше лечу до мандатора.

Пушкарі не вірили своїм вухам, бо врешті були серед них люди, що походили з сусіднього села і знали Гриця. Але що менше впевнений був чорноокий, розкуйовджений, наляканий і тремтячий волох, то більше він верещав, що Баган – то той опришок. Баганові врешті набридла ця комедія, він хотів іти до телят. Але тоді пушкарі зв’язали його і погнали вперед. Мусив усе залишити – бідна його голівонька – і корів, і телят, навіть не дозволили йому нічого нікому переказати. А в катівні його відразу мали за опришка. Почастували його олов’яним гарапником, а коли він хотів щось пояснити, прикували ланцюгами до стіни. За одну мить він зрозумів усе, чого досі йому ніхто й за місяць не пояснив би. Хоч і не опришок, але видно, що опришок. Такого вже роду. Він думав, що знає своє, а це не так. Панське право знає краще. Тільки думаючи про долю осиротілих теляток, він заливався сльозами.

Його помістили поруч із Василюком, у сусідній камері. Порозумілися відразу, зраділи один одному. Дмитрик не міг надивуватися, звідки Баган тут узявся. А Грицеві, щойно він почув голос кума, не лише відразу стало веселіше, але й, у міру того, як розговорився, прилетіло до нього щось із тих розмов, яких він наслухався взимку; відтепер йому почало здаватися, що катівня – це наче брама до чогось чарівного, Бог його знає до чого. Адже Грицьо і на храми не ходив, і від народження не був у містечку. Частіше бачив танці й герці теляток, ніж сільську толоку з танцями.

Дмитро пережив не одну веселу і вдячну хвилину в розмовах із цим невинним доглядачем теляток. Спочатку Грицьо насторожено питав, коли їх будуть вішати і який цей панський порядок із повішанням. Бо ж для цього є насланий на християн пан мандатор, наче яструб на курчат. І все це хай би було, і нещастя має своє право, лиш та його Біланя знову щось нездорова. Мабуть, реве, банує за ґаздою, серце крається, коли про це подумаєш. Заледве пояснив йому Дмитро, що він же не замішаний в битві з мандаторами, що мусить покликати свідків із Голів і що для цього треба звернутися до протоколу, до про-то-ко-лу!

І Грицьо так зробив. А тим часом, коли Грицьо чекав на свідків, а Дмитро невідомо на що, напевно, на присуд, говорили собі, скільки хотіли. Незле їм було разом у катівні. Дмитро розповідав про широкий світ, про цісарів, про вогняні загадки і про чари. А Грицьо про кожну корівку, про її історію та звички, найбільше про Біланю, що народилася важкої зими. Хворіла бідненька, Грицьо цілу зиму тримав телятко під піччю. З такого турботливого догляду виросла ніжна і наймудріша корова. Сама мудрість, не корова, ще пошукати такої худобини! За ґаздою оглядається, кличе його, вітає. А коли знову прийшла зараза, най би щезла, – худоба гинула всюди, крий Боже, – захворіла й Біланя. І Грицьо спав коло неї, втішав її, щоб не стогнала. У вухо треба було шепотіти, бо ледве дихала.

– Але ж і Бог тут має слово, не бійся, Біланю. Не бачиш Його? І я Його не бачу. Зате Він око має, гай! не нашому пара. Має Він око і для тебе…

Так розповідав Баган Дмитрові у мандаторській катівні й весь час зітхав:

– Ой, Біланю, худобино сердечна, і ви, вся малеча запашна, є око Боже, на ґазду дивиться і на вас.

Втішений кумом, розважений розмовою, чекав так Грицьо на свідків.

А коли отаман пушкарів привів свідків, виявилося найбезсумнівніше – що, зрештою, знав кожен у Головах,  – що Грицьо ані того дня, ані вже роками не виходив поза пасовище та найближчий ліс.

Усі злегка посміхалися, дивлячись на цього сердегу з голубими очима і тихим поглядом. Врешті мандатор наказав його звільнити, залишили його в камері ще тільки на ніч. Грицьо вернувся до катівні, радий, що своїх корівок і телят побачить уже завтра. Щиро дякував Дмитрові, що врятував його доброю порадою від шибениці. Дмитро сміявся з Гриця і також радів.

Власне того вечора мучили і в’язали в яблучко усіх, хто сидів під слідством. Грицьо вже навіть забув про свою долю і потіху, так його боліло серце за цих бідних мучених людей, немов за власних телят, як за ту ніжну Біланю. А наступного ранку Грицьо Баган схопився зі сну, розбуджений викриками. Став обережно й турботливо випитувати кума, але той, зімлівши, не відповідав. Усі в’язні повірили словам Дмитра про смерть мандатора, лиш один Грицьо гадав, що кум страждає від сонної змори, що, напевно, прилетіла десь із пущі хвостата бісиця і дражнить неборака. Але Дмитро, отямившись, відразу згадав, що йому перед цим шепнуло, посміхаючись, сонечко. Почав важливу розмову крізь стіну катівні:

– Ти сьогодні, Грицю, йдеш на волю, а нам шибениця писана. І кум твій рідний перший познайомиться з мотузкою. Але дивися: сьогодні рано сонечко вбило мандатора. І сонечко, чуєш, саме сонечко наказало, що ти маєш нас звільнити.

Грицьо відповідав не відразу – ясна річ, що кума й далі шарпає бісиця.

Не смів йому перечити і щиро хотів йому допомогти.

– Ну, то хіба треба піти над Річку, скликати всі села церковними дзвонами. Сказати їм, що сам Дмитро наказує йти з топорами на катуш. Зараз піду, бігом, хай лиш мене випустять. Сам у дзвони бити буду.

– Грицуню, не так. Щойно почнеш бити у дзвони, пушкарі перші злетяться. Зловлять тебе, зв’яжуть і знову сюди притягнуть. Не всі ще знають, що мандатора вже нема.

– Що ж робити, куме золотенький? – спитав Грицьо.

– Слухай добре: маєш піти до міста, бігом. Купити меду і спирту. Добре це перемішати. Потім повернешся сюди до наглядача вартівні. Запросиш його. Напоїш його добре і тих лупикотюг-посіпак також. Хай так жлуктять до вечора. Але ти сам не пий, бо лихо буде! Надвечір, коли вже почнуть добре хропіти, викради у наглядача