Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Це їхнього осуду ти боялася? — Прошепотів він їй на вухо, і Злата розгублено усміхнулася йому у відповідь. — Ти просто ще не звикла, що секс — це природньо... Не потрібно соромитися.

Лілія спостерігала за ними. Вона не чула, що саме Артур говорив дівчині, але виглядало все так, ніби він її в чомусь переконує, бо Злата кивнула головою, погоджуючись, і онук, пригорнувши її до себе, знову поцілував дівчину у скроню.

Ніхто з присутніх не знав, що цей вихід з кімнати дався Артуру дуже непросто у всіх сенсах. 

Він хотів її знову і знову, але Злата, після всіх пережитих медичних маніпуляцій та переживань була ослаблена. Вона втомилася, хоча і не визнавала цього. Щоб дати їй відпочинок, Артур наполіг, що потрібно піти поїсти і відновити сили. Згадка про їжу розбудила почуття голоду і Злата погодилася. Сходили в душ — поодинці, стримуючись, щоб знову не захопитись одне одним.

Несподівано, виникла ще одна проблема — Злата дуже соромилася виходити з кімнати. Вона не жалкувала про те, що піддалася бажанню близкості, але розуміння того, що всі ЗНАЮТЬ, що вони тут робили, сковувало її. Похід до зали Злату відверто лякав, довелося довго і терпляче вмовляти її вийти, придушуючи в собі бажання знову повалити дівчину на ліжко...

— Сонечку, ну і що, що знають? Вони ж всі дорослі люди і все розуміють, — Артур поправляв їй волосся, що спадало на обличчя. — Нічого ж не змінилося. Всі вони і раніше знали, що ми з тобою не в лото граємо, залишаючись удвох. 

— Мені важко це пояснити…

— Тобі соромно?

Злата задумалась. Їй не було соромно, був страх осуду. Вона зітхнула.

— Ні… Просто це ніби як неправильно…

— Правильність дуже багатьох речей залежить від кута зору на них. 

— Кута зору?

— Так. Моя точка зору така: ми обоє — вільні, ми нікого не обманюємо, нічого ні в кого не крадемо. І в тому, що ми почали жити разом раніше, ніж розписалися, я особисто не бачу нічого поганого. Ми все згодом виправимо.

— Твій батько казав...

— Там нема мого батька. І там нема жодної людини, яка б розділяла його погляди. Іноді, не все таке, яким здається на перший погляд. Мій батько, до речі, теж. Ти знала, що він лазив до моєї мами ночами у це вікно, і в цій кімнаті вони мене і зачали? — Злата підвела голову і питально поглянула на Артура. — Так. Ба потім поставила ґрати на вікна, але було пізно. Як з’ясувалося — мама була вагітна, я вже був в ній, і нічного гостювальника примусили одружитися. Тому не йому казати, що і як нам робити. Мене, на відміну від нього, примушувати до шлюбу не потрібно, я хочу цього сам. Фактично — ти вже моя дружина… Лишилося оформити це юридично.

— Ніколи б не подумала… — Злата приголомшено поглянула на вікно. 

— Ну, він потім у церкві покаявся, визнав себе грішним і сказав, що шкодує про зроблені помилки… Я, як результат такої помилки, тривалий час почувався зайвим і непотрібним. Тому намагався всім довести, що я не помилка. Старався бути кращим у школі, у спорті… Потім зрозумів, що це життя тільки моє, і я нікому нічого не маю доводити. Ніколи. І в той момент, коли я це зрозумів, моє життя різко змінилося, — Артур усміхнувся.

— Я так не зможу, — зітхнула Злата.

— Зможеш. Я тебе навчу. І перша вправа в цьому навчанні — вийти зараз зі мною до зали. Повір, там ніхто тебе не осудить.

Артур поцілував Злату в носик.

— Пішли, Сонечку. Не бійся. Я поруч.

Його слова поступово розвіяли страх осуду, і той починав здаватись абсолютно несуттєвим. Він взяв її за руку, переплівши пальці в замок, і, разом з ним, Злата вийшла з кімнати, зустрівши в коридорі ба.

За розмовами час минав непомітно, почало сутеніти.

— Ба, ми дуже дякуємо за все. Але нам вже пора, — Артур повернувся до Лілії Семенівни, — поїдемо до себе.

— Як поїдете? — здивувалася Гена. — Навіщо вам туди їхати?

— Артуре, може залишитеся? — Ба стурбовано поглянула поглянула на онука. — Ми ж вам завжди раді. До того ж у Злати скоро наступна операція, зустріч з твоєю матір'ю їй не потрібна. Подумай.

— Ба, дякую, але ми поїдемо. Це не обговорюється, — Артур підвівся і подавши руку Златі допоміг їй вийти з-за столу. 

— Але Артуре…

— Я дуже-дуже вдячний тобі, ба. Дуже. Але я хочу повернутися до себе. Ми заїдемо в понеділок після клініки і повідомимо всі новини.

— Я можу піти туди з вами.

— Тоді давай зідзвонимося, домовимось і ми за тобою заїдемо.

— Я можу приїхати сама, це не складно. В понеділок на 10:00, так, Злато?

— Так, — кивнула дівчина.

— Ба… Добре. Як хочеш, — Артур здався. 

Він допоміг Златі скласти речі і заніс їх до машини. Бабуся ще запакувала їм цілий пакунок їжі, хоча Артур відмовлявся, вона все одно його поклала на переднє сидіння. По дорозі ще підвезли Артема і Жанну на квартиру. Артем, для годиться, запитав, чи зайдуть вони в гості, на чай. Вони, очікувано, відмовилися, але Артуру ідея з чаєм сподобалася. Тільки вдома.

Злата відкрила квартиру своїми ключами і, як вони домовилися раніше, пішла на кухню, набрала і увімкнула чайник. Артур затягнув речі, свою валізу і валізу Злати, у передпокій, зачинив вхідні двері і закотив валізи до спальні. Оглянув кімнату, затримавши погляд на застеленому ліжку. Найближчі дні воно точно не буде застелятися…

Підійшов до своєї валізи і дістав продовгувату чорну коробочку — подарунок для Злати. Засунув її в кишеню джинсів і пішов на кухню.

По дорозі вимкнув вхідний дзвінок і не встиг він дійти до Злати, яскрава постать якої, в лимонно-жовтій сукні, сяяла на фоні стриманих сіро-біло-чорних кольорів кухні, як у нього задзвенів телефон. Мама.

— Привіт, мамо, — відповів на вхідний.

— Ну привіт. Я окрім смс вже ні на що більше не заслуговую?

— Я дзвонив тобі тричі, дорогою з аеропорту, у тебе було зайнято, а потім ти була поза зоною, тому я написав смс, — сказав Артур, підійшовши до Злати ззаду. Поклав руку їй на живіт і притиснув до себе.