Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— В Адемре немає кліщів?

— Ні, — Темпі демонстративно спробував затиснути істоту між пальцями. — Він не ламається.

Я жестом показав йому, як роздушити кліща нігтями. Так Темпі й учинив — не без задоволення. Викинув кліща й побрів назад, до своєї постелі. А тоді, досі голий, витягнув увесь свій одяг і енергійно його потрусив.

Я старанно дивився вбік, бо в глибині душі знав: саме зараз Дедан і Геспе повернуться з Кроссона.

На щастя, цього не сталося. Десь за чверть години Темпі надягнув сухі штани, які перед цим ретельно оглянув.

Без сорочки повернувся до того місця, де сидів я.

— Ненавиджу кліщ, — заявив він.

Коли Темпі заговорив, його ліва рука зробила різкий жест, неначе він змахував крихти із сорочки біля стегна. От тільки сорочки Темпі на собі не мав, а змахувати з його оголеної шкіри не було чого. Ба більше, я усвідомив, що раніше він уже робив такий жест.

Власне кажучи, тепер, замислившись про це, я згадав, що бачив, як він за останні кілька днів удався до цього жесту пів десятка разів, хоча ще ніколи не робив його так агресивно.

У мене раптом виникла підозра.

— Темпі! Що це означає? — я повторив його жест-змахування.

Він кивнув.

— Це оце, — і скривив обличчя, утрирувано виражаючи огиду.

У мене пішла обертом голова від згадки про останній виток: я думав, скільки разів бачив, як Темпі неспокійно вовтузиться під час розмови. Сама думка про це жахала.

— Темпі, — запитав я, — все це?.. — я показав на своє облич­чя, а тоді всміхнувся, насупився й закотив очі. — Чи відбу­вається все це з руками в адемічній мові?

Він підвів погляд і одночасно зробив жест.

— Оце! — я показав на його руку. — Що це таке?

Він завагався, а тоді натужно, зніяковіло всміхнувся.

Я скопіював цей жест, трохи розчепіривши долоню та притиснувши великий палець до середнього зі внутрішнього боку.

— Ні, — проказав Темпі. — Друга рука. Ліва.

— Чому?

Він простягнув руку й ударив мене у груди, трішечки ліворуч від грудини: «Ту-тук. Ту-тук». Відтак провів пальцем униз, до моєї лівої долоні. Я кивнув, показуючи, що розумію. Вона найближча до серця. Темпі підняв праву руку та стиснув кулак.

— Ця рука сильна, — тоді підніс ліву. — Ця рука розумна.

Логічно. Саме тому більшість лютністів виконують акорди лівою рукою й награють правою. Ліва рука, як правило, спритніша.

Я зобразив жест лівою рукою, розчепіривши пальці. Темпі похитав головою.

— Ось воно, — вигнув половину вуст у посмішці.

Цей вираз здавався дуже чудним на його обличчі, та я все ж ледве втримався, щоб на нього не витріщитися. Я придивився до його руки з ближчої відстані та трохи змінив положення пальців.

Темпі схвально кивнув. Його лице не виражало нічого, та тепер я вперше зрозумів чому.

За наступні кілька годин я дізнався, що адемічні жести насправді не замінюють собою виразу обличчя. Все далеко не так просто. Наприклад, усмішка може означати веселість, радість, вдячність або вдоволення. Можна всміхнутися, щоб когось утіши­ти. Всміхатися може людина задоволена чи закохана. Гримаса й посмішка зовні схожі на усмішку, та означають дещо геть інше.

Уявіть собі, як це — намагатися навчити когось усміхатись. Уявіть, як це — намагатись описати значення різних усмішок і пояснити, коли саме до них варто вдаватися в розмові. Це важче, ніж навчитися ходити.

Раптом дуже багато всього стало на свої місця. Звісно, Темпі не дивився мені в очі. Яка користь із погляду на обличчя співрозмовника? Слухати треба голос, але стежити треба за рукою.

Наступні кілька годин я намагався вивчити основи, та це було шалено складно. Слова — річ доволі проста. Можна показати пальцем на камінь. Можна зобразити біг або стрибок. Але чи намагалися ви коли-небудь показати на мигах покірність? Повагу? Сарказм? Сумніваюся, що таке могло б удатися навіть моєму батькові.

Через це я просувався жахливо повільно, але це мимоволі мене зачарувало. Мені неначе раптом дали другий язик.

А ще це в певному розумінні було таємницею. Я ж завжди мав слабкість до таємниць.

За три години я навчився стількох жестів, що їх можна було б перелічити, вибачте за каламбур, на пальцях рук. Здавалося, я просуваюся черепашачими темпами, та нарешті вивчивши жест, що означав «применшення», я відчув майже невимовну гордість.

Темпі, гадаю, теж її відчув.

— Добре, — промовив він, розігнувши долоню; я був більш-менш упевнений, що це вказувало на схвалення. Покрутив плечима й зіп’явся на ноги, потягуючись. Глянув на сонце крізь гілля вгорі. — Зараз їсти?

— Скоро, — мене тим часом бентежило одне запитання, і я спитав: — Темпі, навіщо стільки мороки? Усмішка — це просто. Навіщо всміхатися руками?

— Руками теж просто. Краще. Більше… — він потер сорочку приблизно так, як раніше, але дещо інакше. То була не відра­за, а роздратування? — Як називаються люди, які живуть разом. Дороги. Правильні речі, — він провів великим пальцем уздовж ключиці — невже досада? — Як називається гарне життя разом? Ніхто не сере в колодязь.

Я засміявся.

— Цивілізація?

Він кивнув і розчепірив пальці: «Веселість».

— Так, — підтвердив Темпі. — Розмовляти руками — це цивілізація.

— Але ж усміхатися природно, — запротестував я. — Всміхаються всі.

— Природно — це не цивілізація, — зауважив Темпі. — Готувати м’ясо — це цивілізація. Змивати із себе сморід — ци­вілізація.

— Отже, у вас в Адемре завжди всміхаються руками?

Якби ж то я знав жест на позначення смутку!

— Ні. Усміхатись обличчям добре з сім’єю. Добре з якимось другом.

— Чому лише з сім’єю?

Темпі повторив жест із великим пальцем на ключиці.

— Коли робиш отак, — притиснув долоню до краю обличчя і дмухнув у неї так, що вийшов потужний звук, схожий на випус­кання газів, — це природно, але так не роблять поряд з іншими. Нечемно. Із сім’єю… — він знизав плечима. «Веселість». — …циві­лізація — не важливо. Із сім’єю природніше.

— А як же сміх? — запитав я. — Я бачив, як ти сміявся, — я вимовив «ха-ха», щоб Темпі зрозумів, про що я кажу.

Він знизав плечима.

— Сміх — так.

Я зачекав якусь мить, але Темпі, схоже, не мав охоти продовжувати. Я спробував іще раз.

— Чому б не сміятися руками?

Темпі похитав головою.

— Ні. Сміх — це інше, — він підійшов поближче і двома пальцями торкнувся моїх грудей на рівні серця. — Усміхатися? — провів пальцем уздовж моєї лівої руки. — Злитися? — знову торкнувся мого серця. Зобразив обличчям переляк, спантеличення й випнув губу, дуже кумедно надувшись. При цьому Темпі щоразу торкався моїх грудей.

— Але сміятися? — Темпі притиснув долоню до мого живота. — Сміх живе тут, — він провів пальцем просто до мого рота й розчепірив пальці на руці. — Стримувати сміх недобре. Нездорово.

— І плач теж? — запитав я та зобразив сльозу, провівши одним пальцем униз по щоці.

— І плач теж, — Темпі приклав руку до свого живота. — Ха-ха-ха, — додав він, натиснувши рукою, щоб показати, як рухається його живіт. Тоді його обличчя стало сумним. — Ох-ох-ох, — видихнув Темпі,