Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я повільно кивнув, намагаючись уявити, як має почуватися Темпі, якому постійно дошкуляють люди, занадто нечемні, щоб тримати свої емоції при собі. Люди, чиї руки постійно вдаються до безглуздих жестів.
— Тут тобі, напевно, дуже важко.
— Не так важко. — «Применшення». — Коли я йду з Адемре, я це знаю. Не цивілізація. Варвари нечемні.
— Варвари?
Темпі змахнув рукою — широко, показуючи на нашу галявину, на ліс, на весь Вінтас.
— Тут усі як собаки, — він зробив страхітливо утрируване люте обличчя, показавши всі зуби, загарчавши й божевільно закотивши очі. — Це все, що ви знаєте, — і знизав плечима з безтурботною згідливістю, неначе хотів сказати, що не ставить цього нам на карб.
— А що діти? — запитав я. — Діти всміхаються, перш ніж навчаються говорити. Це неправильно?
Темпі похитав головою.
— Усі діти варвари. Усі всміхаються обличчям. Усі діти нечемні. Але вони виростають. Дивляться. Вчаться, — він задумливо спинився, добираючи слова. — Варвари не мають жінок, які вчитимуть їх цивілізації. Варвари не можуть учитися.
Я здогадувався, що Темпі нікого не хотів образити, але тепер особливо заповзявся вивчити нюанси жестової мови адемів.
Темпі встав і заходився розминатися — потягуватися подібно до того, як це робили акробати в моїй трупі, коли я був малий. Покрутившись то так, то сяк п’ятнадцять хвилин, він розпочав свою схожу на танець пантоміму. Хоча тоді я цього не знав, вона називалася кетан.
Досі дещо роздратований заявою Темпі про те, що «варвари не можуть учитися», я вирішив повторювати за ним. Зрештою, мені більше нíчого було робити.
Намагаючись повторювати за Темпі, я усвідомив, як це диявольськи складно — тримати руки складеними ківшиком так, а не інакше, утримувати ноги у правильній позиції. Хоча він рухався в майже черепашачому темпі, я зрозумів, що зімітувати його плавну грацію неможливо. Темпі ніколи не зупинявся й не дивився в мій бік. Жодного слова підбадьорення, жодної поради.
Це виснажувало, і коли це скінчилося, я зрадів. А тоді розпалив багаття й зібрав триніжок. Темпі без жодного слова дістав тверду ковбасу й кілька картоплин, які почав обережно чистити мечем.
Це мене здивувало, бо Темпі трусився над своїм мечем приблизно так само, як я — над своєю лютнею. Одного разу, коли його взяв Дедан, адем відреагував на це доволі драматичним сплеском емоцій. Ясна річ, драматичним для Темпі. Він вимовив два повні речення і трохи насупився.
Побачивши, що я за ним спостерігаю, Темпі з цікавістю схилив голову набік.
Я показав пальцем і спитав:
— Меч? Щоб картоплю різати?
Темпі опустив погляд на недочищену картоплину в одній руці й меч у другій.
— Гострий, — знизав плечима. — Чистий.
Я теж стенув плечима, не бажаючи робити із цього проблему. Працюючи з ним, я вивчив слова «залізо», «вузол», «листок», «іскра» й «сіль».
Чекаючи, коли вода закипить, Темпі встав, обтрусився та вдруге взявся за свою розтяжку-розминку. Я знову повторив за ним. Цього разу було важче. М’язи в руках і ногах були мляві та тремтіли після попереднього зусилля. Ближче до кінця довелося щосили притлумлювати в собі дрож, але я довідався ще кілька таємниць.
Темпі продовжував мене ігнорувати, та я був не проти. Мене завжди приваблювали виклики.
Розділ вісімдесят третій. Сліпота
— …Отож Таборліна було ув’язнено глибоко під землею, — провадив Мартен. — Йому не залишили нічого, крім одягу, який він тоді носив, і майже згаслої свічки заввишки в дюйм, щоб відганяти темряву.
Король-чаклун планував тримати Таборліна в неволі, доки голод і спрага не ослаблять його волі. Скіфус знав: якщо Таборлін присягнеться йому допомагати, чародій виконає свою обіцянку, позаяк Таборлін ніколи не порушував слова.
Найгірше ж було те, що Скіфус забрав у Таборліна жезл і меч, а без них його сила була геть тьмяна і квола. Він навіть забрав Таборлінів плащ без конкретного кольору, але він… варк… перепрошую. Але… ахгм. Геспе, будь ласкава, передай мені, будь ласка, міх.
Геспе кинула Мартенові міх із водою, і він випив чималу порцію.
— Так уже краще, — Мартен прокашлявся. — На чому я зупинився?
Ми провели в Елді вже дванадцять днів, і справи набули стабільного ритму. Мартен змінив умови нашого парі через те, що наша вправність зростала. Спершу — на десять до одного, а потім — на п’ятнадцять до одного. Таку саму домовленість він мав із Деданом і Геспе.
Я дедалі краще розумів жестову мову адемів, і завдяки цьому Темпі почав перетворюватися на щось більше за неприємно чистий аркуш. Поки я навчався читати мову його тіла, його постать потроху набувала барв.
Темпі був задумливий і лагідний. Його дратував Дедан. Він обожнював жарти, хоча чимало моїх жартів не розумів, а ті, що намагався розповісти сам, незмінно виявлялися безглуздими в перекладі.
Зараз я не хочу сказати, ніби в нас усе було ідеально. Я все одно час від часу ображав Темпі, припускаючись помилок у спілкуванні, яких не міг зрозуміти навіть опісля. Я досі щодня повторював за ним його дивний танець, а він щодня демонстративно мене ігнорував.
— Тепер Таборлін мусив тікати, — продовжував свою оповідь Мартен. — Але озирнувшись печерою, він не побачив жодних дверей. Жодних вікон. Довкола нього був тільки гладенький твердий камінь.
Але Таборлін Великий знав імена всіх речей, а тому міг порядкувати всіма речами. Він сказав каменю: «Трісни!» — і камінь тріснув. Стіна порвалася, мов папірець, а крізь утворену дірку Таборлін зміг побачити небо та вдихнути солодке весняне повітря.
Таборлін вибрався з печер, проник до замку і врешті дійшов до дверей самої королівської зали. Двері були зачинені на засув, щоб він не ввійшов, тож Таборлін сказав: «Палайте!» — і вони спалахнули, а невдовзі від них не зосталося нічого, крім дрібного сірого попелу.
Таборлін увійшов до зали й побачив короля Скіфуса, що сидів там із п’ятдесятьма вартовими. Король наказав: «Схопіть його!» Але вартові щойно бачили, як двері спопеліли, тож підійшли ближче, та ніхто з них не підійшов надто близько, якщо ви розумієте, про що я.
Король Скіфус мовив: «Боягузи! Я битимуся з Таборліном чарами та здолаю його!» Він теж боявся Таборліна, але добре це приховував. До того ж у Скіфуса був жезл, а в Таборліна — ні.
Тоді Таборлін сказав: «Як ти такий сміливий, віддай мені перед двобоєм мій жезл».
«Звісно, — відповів Скіфус, хоч насправді й не збирався його віддавати. — Він поряд із тобою, он у тій скрині».
Мартен обвів нас змовницьким поглядом.
— Розумієте, Скіфус знав, що скриня замкнена й має лиш один ключ. А той ключ лежав у нього в кишені. Тож Таборлін підійшов до скрині, та вона була замкнена. Тоді Скіфус засміявся, а з ним і кілька вартових.
Це розізлило Таборліна. І, перш ніж хтось із них устиг щось вдіяти, він ударив по кришці скрині долонею й вигукнув: «Едро!» Скриня розчахнулася, і він схопив свій плащ без конкретного кольору, а тоді закутався в нього.
Мартен знову прокашлявся.
— Перепрошую, — сказав він і зупинився, щоб іще раз добре попити.
Геспе повернулася до Дедана.
— Як гадаєш, якого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
