Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

кейнсіанству і монетаризму. Економічні школи в основному працювали над вирішенням мікроекономічної проблеми. Однак реальне економічне життя показало обмеженість мікроекономічного підходу. Економічні кризи ринкової системи, що почастішали, поставили перед наукою і господарською практикою нові завдання. Вимагалися нові підходи в осмисленні ролі держави у підтримці макроекономічних пропорцій. Наступив час теорії Джона Мейнарда Кейнса. У праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» здійснено справжню революцію в поглядах на економічну роль держави, присутня різка критика центрального положення класичної школи про здатність ринкового механізму підтримувати економічну систему в стані рівноваги, забезпечувати економічне зростання і повну зайнятість. Звичайно, кейнсіанство трактується як теорія, що вперше обґрунтувала необхідність систематичної і глибокої участі держави в регулюванні економічного життя. Однак з’явилися нові положення, що перевернули звичне уявлення, — ідеї про ефективний попит і роль держави в забезпеченні обсягу. Саме недостатність такого попиту — основа криз і безробіття. Необхідність активного стимулювання попиту, в тому числі збільшення державних витрат, пов’язана з тим, що в людей превалює психологія заощадження прибутків. Споживання зростає менше, аніж ростуть прибутки. Це наслідок відкритого психологічного закону. Оскільки частина, що зберігається, вилучається з обігу, Джон Кейнс сформулював концепцію мультиплікатора — коефіцієнта, що відбиває залежність приросту національного прибутку від приросту інвестицій, тобто приріст прибутку дорівнює приросту інвестицій, помноженому на мультиплікатор. Це означало, що 100 од. інвестицій, вкладених у виробництво через систему міжгалузевих зв’язків, дають багаторазовий приріст національного прибутку. Вихідні категорії кейнсіанства — споживчі, інвестиційні та державні витрати — визначають обсяг сукупного попиту, стимулюють виробництво і зайнятість.

Будь-яка економічна теорія, кейнсіанство тощо в умовах, що динамічно змінюються, уже не може пояснити нові реалії господарського життя, поступаючись місцем новим теоретичним положенням. Так, на зміну кейнсіанству знову, хоча і на більш високому витку спіралі, приходить економічна школа неокласичного, ліберального напрямку — монетаризм. Батьком сучасного монетаризму вважається Мілтон Фрідмен — глава Чиказької економічної школи. За теорією Чиказької економічної школи, ринок сам впорається з проблемою нерівноваги, що час від часу виникає в економіці. Втручання держави у відтворювальний процес лише підсилює нестабільність. Монетаризм змінює вектор стимулювання з попиту на пропозицію. В основу теорії покладена концепція про тісний зв’язок обсягу грошової маси і швидкості їх обігу — з одного боку, і обсягу внутрішнього національного продукту і рівня цін, — з іншого. Мова йде про рівняння Фімера MV = PQ; M = PQ/V; де M — обсяг грошової маси; V — швидкість обігу грошових одиниць; Q — обсяг валового національного продукту; P — загальний рівень цін. Державі монетаризм призначає скромну роль — регулювання грошового обігу і створення умов для розвитку приватного підприємництва. Практиці прискорення процесу нагромадження капіталу, зростання виробництва і зайнятості перешкоджають необґрунтовано високі податки і помилки уряду в економічній політиці. Зростання необґрунтованих державних витрат веде до розкручування інфляційної спіралі, зростання процентних ставок, подорожчання кредиту, обмеження інвестиційного процесу, скорочення виробництва, зростання безробіття.

Які ж рецепти пропонує монетаризм? Передбачається через скорочення бюджетного дефіциту і подорожчання кредиту досягти зменшення попиту. Це веде до банкрутства нерентабельних підприємств і тимчасового спаду виробництва. На ринку збережуться лише сильні товаровиробники, яким необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат: зменшити податки на бізнес і здешевити кредити. Внаслідок стає відсутнім зростання інвестицій, виробництва і зайнятості. Збільшення товарної пропозиції веде до зниження цін.

В другій половині 70-х і на початку 80-х років ХХ ст. концепція монетаризму вплинула на розвиток економіки в західних країнах. Проте спроби використати цю теорію для реформування економіки країн пострадянського простору, де не було навіть віддалено подібних із західними країнами умов, привели до серйозних помилок і поглиблення економічної кризи. Уже в 90-х роках широку популярність мала економічна школа — інституціоналізм. Її відомі представники — Томас Веблен, Джон Гелбрейт — виходять із тісного взаємозв’язку динамічно мінливих у процесі еволюції економічних та неекономічних факторів. Основна увага приділяється ролі, що виконують різні інститути в прийнятті економічних рішень. Суспільні інститути — найрізноманітніші за структурою і відносинами — від власності і ринку до сім’ї та профспілки. Особливе місце займають елементи соціальної структури, форми організації регулювання економічної діяльності. Без соціального контролю з боку суспільства за діяльністю всієї сукупності інститутів, і насамперед економічних, не можна досягти ефективного функціонування системи. Особливо важливо це в тих сферах, де найвиразніше виявляється фіаско ринку — економічні, соціально-культурні, регіональні проблеми. Вітчизняна економічна думка в сучасних умовах дедалі більше схиляється до того, щоб методологічною основою проведених економічних реформ ставали ідеї не однієї якоїсь економічної школи — монетаризму чи кейнсіанства, а відповідні специфічним умовам національної економіки та духовно-моральних цінностей народу найцінніші наукові розробки вітчизняних та закордонних вчених.

Марксизм — практично єдина теорія, що заперечує роль ринкового механізму як найефективнішого інструменту економічної системи. Марксизм споконвічно виходив із провідної ролі держави у системі, що прийде на зміну капіталізму. Це суспільство — комунізм, з першою нижчою стадією, іменованою соціалізмом. Інтерпретація марксизму послідовниками школи розділилася на два напрямки — реформаторський (сучасна соціалістична думка на Заході) і радикальний, що одержав розвиток у працях Володимира Леніна і став теоретичною базою проведених після жовтня 1917 року перетворень у Росії.

У таблиці (с. 525) відображено основні концепції державного регулювання економіки, включаючи марксизм, який нещодавно займав центральне місце у вітчизняній економічній думці як справді наукова теорія. Але марксизм не можна поставити в один ряд із західними теоріями навіть регульованої економіки. Економічний механізм царської Росії хоча й ринковий, але значно деформований всевладдям бюрократичного апарату, який розкладав політичний режим. Відомий економіст Іван Чупров гірко жартував: «У світі є чотири види правопорядку. Один — в Англії, де все дозволено, крім того, що заборонено. Інший — у Німеччині, де все заборонено, крім того, що дозволено. Третій — у Франції, де все дозволено, навіть те, що заборонено. І четвертий — у Росії, де все заборонено, навіть те, що дозволено». Естафету командної економіки прийняли в 1917 році більшовики, які в умовах громадянської війни і викликаної війнами розрухи здійснювали жорстко централізовану економічну політику, що одержала назву політики воєнного комунізму. Великий і середній приватний капітал був націоналізований. На селі вводилася продрозкладка, що вилучала в селян практично весь хліб. Вільна торгівля заборонена. Карткова система розподілу товарів першої необхідності введена в місті. Стихійно виникнув спекулятивний тіньовий ринок. Нестримна грошова емісія, яку проводила нова влада, ще більше поглибила економічну кризу в країні: інфляція знецінила грошові знаки до мінімуму, обмін прийняв натуральні форми. Економічні важелі впливу на економіку замінені позаекономічним примусом. Насильство в господарській частині тільки продиктоване реальністю. Більшовики, за свідченням