Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

212
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 173 174 175 ... 201
Перейти на сторінку:
товаришу член Військової ради, — сказав Прокудін, — сам розумію. Але… розгубились!

Захаров знову махнув рукою і обернувся назустріч командирові корпусу, що вийшов з хірургічного намету.

— Попрощався?

— Попрощався.

З обличчя Кирпичникова було видно, що він тяжко переживає те, що сталося. Може, ще тяжче тому, що все це сталось у смузі його корпусу.

— Ти звідки сюди приїхав? — спитав Захаров.

— З двісті другої, з їхнього КП.

— Яка остання обстановка?

— Остання обстановка — дивізія зімкнулася своїм випнутим флангом із сусідом. Ще один мішок зав’язали, чотири на чотири кілометри. Але німець не змирився — хоче прорватись. Обстановка гостра.

— Ясно, — сказав Захаров. — Я тут головного хірурга послухаю, що скаже. А ти їдь, не чекай, коли обстановка гостра. Будемо повертатись до виконання своїх обов’язків.

Сказав не відомо кому — чи то Кирпичникову, чи то самому собі.

Коли Кирпичников поїхав, Захаров обернувся до Прокудіна:

— Бронетранспортер тут залишимо, а самі з тобою до штабу армії двома вілісами поїдемо. Підганяй їх сюди.

З намету вийшов головний хірург армії в надягненому поверх обмундирування халаті й білій шапочці на голові. Захаров подивився на нього, ніби не розуміючи, навіщо він так убрався, навіщо це потрібно, коли йдеться вже про мертвого.

— Висновок правильний, товаришу член Військової ради, — сказав головний хірург. — Поранення за всіх умов смертельне. Врятувати було неможливо. Можемо підтвердити це з чистим сумлінням.

— От і підтвердіть. Напишіть усе, що потрібно, щоб ніхто винний не був, коли ніхто не винен, — похмуро сказав Захаров. — Усе напишіть, запитають і вас, і нас. Уже, мабуть, дзвонять там з фронту і з Москви… Ідіть пишіть.

І знову залишився вдвох із Синцовим.

Петляючи між дерев, віліси виходили на галявинку до госпітальних наметів.

— Ми поїдемо, — сказав Захаров, — а ти залишайся. Пришлемо по тіло, ще не знаю що, автобус, певно. Бронетранспортер тобі залишимо, супроводити ним будеш. Куди — подзвонимо, поки вони тут усе опишуть — вирішимо. Мабуть, одразу до другого ешелону. На КП куди ж везти, він на колесах… Супроводь, куди буде наказано, таке вже твоє діло.

Захаров ступив крок до віліса, але Синцов затримав його:

— Товаришу член Військової ради, Гудков просив дозволу супроводити покійного до місця.

— Та він же поранений! Його тут, у медсанбаті, й треба залишити.

— Він просив, — повторив Синцов, вкладаючи в ці слова всю силу прохання самого Гудкова.

Захаров обернувся, побачив Гудкова з його білою, підв’язаною на грудях рукою й гукнув:

— Гудков!

Той, незважаючи на поранену руку, не підійшов, а, як завжди, підбіг і зупинився за два кроки від Захарова.

Захаров хотів сам спитати його, як він себе почуває і чи може їхати, та, побачивши Гудкова і заразом пригадавши все, що було за ці роки пов’язане і з Гудковим, і з Серпіліним, і з тим, як їздили в одній машині, і що говорили, і як було все це, те, чого більше вже не буде, ступив крок назустріч і замість того, що збирався сказати, мовив:

— Що ж це таке, Гудков? — хлипнув, махнув рукою, повернувся, пішов до віліса, сів у нього й поїхав, одвернувшись убік, так що було видно лише його потилицю, що здригалася від плачу.

А Синцов, розгублено провівши очима віліси, подумав, що, хоч командуючий цілий день здавався навіть веселішим, ніж звичайно, була сьогодні така мить, коли він звідав передчуття смерті.

Це сталося рано-вранці, коли вони тільки-тільки виїхали з КП, ще до зустрічі з Танею на переправі — до всього. Виїхали і їхали хвилин п’ятнадцять серед лісової тиші, і Серпілін, котрий, скільки пам’ятав Синцов, не дуже любив слухати пісні й сам ніколи нічого не співав, раптом там, на передньому сидінні, замугикав собі під ніс щось протяжне, дивне, з незнайомими словами.

Спершу тихенько наспівував, а потім обернувся і з несхожою на нього, винуватою усмішкою сказав:.

— Від тиші, чи що, згадав нашу татарську колискову, яку мати в дитинстві співала. Всієї не знаю, а два куплети пригадав.

І, знову повернувшись, знизав плечима. Ніби сам собі дивуючись, як це пригадав, і не тільки пригадав, а й заспівав при інших. «Ото й було передчуття смерті», — подумав Синцов.


Розділ двадцять п’ятий

Сталося так, що Захарову цього дня довелося від початку й до кінця робити все, що випадає в таких випадках на долю виконувача духівниці.

Та, власне, так воно й мало бути. Всі ці посмертні турботи були для Захарова лише природним продовженням тієї прижиттєвої турботи про Серпіліна, яку він сприймав як невід’ємну частину своєї службової долі.

Взаємини між командуючим армією і членом Військової ради — при тому, що права і обов’язки кожного з них беззастережно записані в затверджених там, де вище нікуди, положеннях, — все одно справа людська, а не лише службова. З’ясовують ці взаємини здебільшого тоді, коли вони складаються погано або неправильно. Коли складаються добре — не з’ясовують. На тему — хто ти мені і хто я тобі? — Серпілін із Захаровим за час війни, мабуть, жодного разу не розмовляли. Та якби запитали самого Серпіліна — на випадок, коли з тобою щось трапиться, кого тобі в душоприказники? — він, мабуть, обрав би Захарова, хоч про це за життя рідко коли запитують, а після смерті запитувати вже пізно. І обрав би не за посадою, а за близькістю до себе, хоч між посадою й близькістю в цьому разі не було суперечності, навпаки, був зв’язок.

Серпіліну ще з громадянської війни так повелося, що найближчий йому по службі той, кого він подумки зве своїм комісаром. Так це було на громадянській війні з Василем Яковичем Толстиковим, котрий загинув під Царицином, так склалось на початку цієї війни із Шмаковим. Так було й останні півтора року із

1 ... 173 174 175 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"