Читати книгу - "Феномен Фенікса"

На позір він був яскраво вираженою, як у нас прийнято казати, особою кавказької національності. Але говорив цей карачаєвець чистою російською мовою, без характерного для кавказців акценту. (Вже пізніше я дізнаюся, що він, крім рідної, карачаєво-балкарської та російської, своєї офіційної мови, чи, як казали, мови спілкування, вільно володів французькою, німецькою та англійською).

— І, навіть, розумію хінді, — додав і зітхнув, і надовго вмовк.

З Індії, де він між ділом практикувався в хінді і почалася його по-суті смертна біда.

Він був чи не єдиним моїм літературним персонажем, власне, моєї невгамовної професії журналіста, з яким мені спершу — зізнаюсь як на духу, — наче аж страшно було ознайомитись. (А втім, страшно без «наче»). Себто вступати з ним в контакт, перед тим, як писати задуманий нарис Чи що там вийде. Мужністю — правди ніде діти, — я не відзначаюся, хоробрістю, звагою теж. Не герой, одне слово, який відчайдушно пре на амбразури не задумуючись над наслідками. Але повагавшись, зваживши всі «за» і «проти» та яку небезпеку могло принести мені це знайомство, я все ж таки вирішив пересилити свою тривогу й пішов з ним на контакт. За принципом: що буде, те й буде! Двічі не вмирати, а раз не минувати. А все тому, що Урмат Бек належав тоді — та й тепер належить, як що тільки ще живий, — до прокажених, з якими до того мені ще не доводилося спілкуватися, але жахів про подібну категорію хворих я і наслухався, і начитався чимало.

Я був тоді молодим — 30 років, тільки жити! — успішним журналістом, вже дослужився до заступника редактора газети (в недалекій перспективі мені «світила» його посада — він вже потихеньку збирався на пенсію) мав молоду дружину, двох діток, вельми пристойну квартиру, не кажучи вже про вагу в суспільстві… Одне слово, життя моє і кар’єра тоді були на злеті. І йти на контакт з прокаженим? Я що — вже зовсім того… Ризикувати усім — здоров’ям, життям, сім’єю, кар’єрою?.. Адже тоді — та й тепер, між іншим, — ніхто не знав як передається проказа, а що вона передається при прямому контакті, сумнівів ні в кого не було. Тож ідучи на контакт, я ризикував усім тим, чого на той час досягнув. Зрештою, і життям, але… Перемогла професія, обов’язок журналіста. Та й проста цікавість — я все ж таки творча особистість. І я пішов. На той контакт, що міг для мене закінчитися печально. (Як мій дід у подібних випадках казав: вилізти боком).

Перед тим заглянув до тлумачного словника та енциклопедії аби поповнити свої запаси куцих знань про жахливу недугу. І вичитав там таке: прокажений (а Урмат Бек з Великого Кавказу саме таким і був) — це людина хвора на проказу. У свою чергу проказа — тяжка (гостра) хвороба інфекційного (ось що мене лякало-насторожувало: інфекційного!) захворювання людини, що уражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та периферичну нервову систему. Букет здатен відлякати будь-кого з бажаючих поконтактувати з прокаженими. Та й в ім’я чого? Аби задовільнити свою цікавість, вивчити ще й такий матеріал, написати про нещасного, якому вже ніхто й ніщо не допоможе, якогось там нариса? Тим більше, йти до їхньої колонії, до лепрозорію, що недарма ж знаходиться на відшибі ледь чи не засекречений, принаймні, місце знаходження його ніде не афішується і в персі про те, — аби не сіяти паніку, — ані слівця тоді не було. Знаходиться за колючим дротом та міцною охороною — тюрма тюрмою! А все тому, що проказа (лепра) — дуже і дуже небезпечне захворювання. Заражені люди живуть (мають жити) ізольовано в спецприміщеннях лікувально— трудових закладів, лепрозоріях. Простіше, в резервації, в колонії для прокажених, що їх здорові обминають десятою дорогою, а контактів з її хворими бояться як вогню.

А я зібрався туди йти. За власною забаганкою, а не з чийогось злого повеління. І вела мене туди журналістська етика й обов’язок.

В тлумачному словнику надибав ще й таку цитату до слова «проказа» (з Ю. Смолича): «Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей… — Проказа! Лепра! — здригнувся Сахно на свою здогадку».

Виявляється — це я тоді для себе відкрив, — в Україні є лепрозорій — в одній з її південних областей (у якій — промовчу), на межі з Придністров’ям. У ті часи — найбільша в Радянському Союзі резервація для хворих на лепру. І туди, на зустріч з прокаженим, а отже, потенційно небезпечним, в лікарню— колонію (чи й тюрму — за колючим же дротом!) я й поїхав. Всю дорогу я ні-ні та й непокоївся: а раптом, не доведи Господи, підхоплю?

Журналістська цікавість до всього незнаного мені таки пересилила і я поїхав. На південь — скажу так, — України, до тамтешньої колонії прокажених (казали, їх там чоловік двісті), щоб зустрітися з ним, карачаєвцем з Великого Кавказу на ймення Урмат Бек, долею якого я тоді зацікавився і навіть збирався про нього щось там писати.

Лікарня знаходилась на околиці якогось села, під яром і була обнесена високим і щільним зеленим парканом, добряче правда, облупленим, поверх якого тягнувся колючий дріт. Мда-а…

Розташовувалась вона в якомусь прадавньому, напівзруйнованому замку (на території були новіші будівлі, адміністративний корпус тощо), у якому під час Другої світової були німецькі казарми. Хворі тулилися по п’ять чоловік у кімнаті із склепінчастою стелею і товстими — чи не фортечними — стінами.

Ось і контрольно— пропускний пункт, озброєна сторожа, яку хотілося назвати вартою.

А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.

Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: «Не дрейф, журналісте,