Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

мала власну карету і влаштовувала вдома пізні обіди. Місіс Годжес мала звичку колупатися в зубах шпилькою від велетенської срібної брошки у вигляді перехрещених батога та мисливського хлиста з двома шпорами посередині. Філіп важко звикав до нового оточення, і дівчата називали його чваньком. Одна звернулася до нього «Філе», а він не відповів, адже й гадки не мав, що дівчина говорить із ним. Тоді продавчиня тріпонула волоссям, назвала його самовдоволеним бовдуром і почала навмисне підкреслено звертатися до нього «містер Кері». Її звали міс Джевелл, і вона збиралася вийти заміж за лікаря. Інші дівчата ніколи не бачили нареченого міс Джевелл, але вважали його справжнім джентльменом, адже він дарував їй такі гарненькі подарунки.

— Ніколи не зважайте на те, що вони кажуть, дорогенький, — заспокоювала місіс Годжес. — Мені теж довелося через це пройти. Бідолашки, нічого іншого не вміють. Запевняю, ви їм сподобаєтеся, якщо стоятимете на своєму так, як це зробила я.

Вечірки влаштовували у ресторані в підвалі. Столи відсували до стін, щоби звільнити місце для танців, а для гри у віст розставляли кілька менших столиків.

— Головуючим завжди слід приходити трохи раніше, — пояснила місіс Годжес.

Вона познайомила Філіпа з міс Беннетт, першою красунею в «Ліннс і Седлі». Жінка очолювала відділ нижніх спідниць і, коли з’явився Філіп, розмовляла з завідувачем відділу чоловічого трикотажу. Міс Беннет була огрядною жінкою із щедро напудреним широким червоним обличчям, знатних розмірів бюстом і вигадливо зачесаним солом’яним волоссям. Убрана вона була занадто ошатно, але не без смаку, у чорну сукню з високим комірцем; для гри в карти міс Беннетт надягала чорні лайкові рукавички. Її шию прикрашало кілька важких золотих ланцюжків, на зап’ястях дзвеніли браслети з круглими підвісками з фотографіями (на одній була зображена королева Олександра); у руках жінка тримала чорну атласну чашечку і постійно жувала «Сен-сен»[317].

— Приємно познайомитися, містере Кері, — сказала вона. — Це ваша перша вечірка, чи не так? Здається, ви трошки соромитеся, але, запевняю, хвилюватися немає причин.

Міс Беннетт відчайдушно намагалася влаштувати так, аби всі гості почувалися на вечірці як удома. Вона плескала співрозмовників по плечу і весь час реготала.

— Ну хіба ж я не бешкетниця? — вигукнула жінка, повертаючись до Філіпа. — Навіть не знаю, що ви про мене подумаєте, але нічого не можу з собою вдіяти.

На вечірку здебільшого приходили молоді співробітники — юнаки, котрі ще не знайшли собі дам серця, і дівчата, що не мали залицяльників.

Кілька хлопців убралися в костюми та білі вечірні краватки, а з кишеньок у них стирчали червоні шовкові хусточки. Вони збиралися виступати і прибирали зайнятого і зануреного в думки вигляду; дехто поводився впевнено, а інші нервували і кидали на глядачів стурбовані погляди. Незабаром за піаніно сіла дівчина з розкішною копицею волосся і голосно пробіглася пальцями по клавішах. Коли глядачі затихли, вона озирнулася й оголосила свій номер:

— «На трійці»[318].

Пролунали оплески, а дівчина тим часом спритно причепила до зап’ясть дзвіночки. Потім вона ледь помітно усміхнулася й одразу вичавила з інструмента енергійну мелодію. Коли п’єса закінчилася, оплески вибухнули ще гучніше, і на біс дівчина виконала твір, що нагадував звуки моря. Ніжні трелі звучали, наче шепіт хвиль, а громоподібні акорди із затиснутою педаллю відтворювали шторм. Після цього один джентльмен виконав пісню «Побажай мені на все добре»[319], а на біс «Заспівай мені колискову»[320]. Глядачі однаково тепло висловлювали свій захват. Усім виконавцям плескали, аж поки вони не виходили на біс, і кожному аплодували однаково, аби ніхто нікому не заздрив. Міс Беннетт підпливла до Філіпа.

— Переконана, що ви граєте або співаєте, містере Кері, — грайливо почала вона. — У вас на обличчі написано.

— Боюся, що ні.

— Невже ви навіть не декламуєте поезію?

— У мене немає коника.

Завідувач відділу чоловічого трикотажу був відомим читцем віршів, і всі підлеглі почали гучно викликати чоловіка на сцену. Завідувач не змусив їх себе переконувати і прочитав довгий трагічний вірш, закочуючи очі, притискаючи руку до грудей і всіляко вдаючи, наче жахливо страждає. Мораль наприкінці твору повідомляла, що ліричний герой мучиться через те, що з’їв на вечерю огірок, і всі зустріли її гучним затяжним реготом (утім, дещо награним, адже вже неодноразово чули цей вірш). Міс Беннетт тим часом не співала, не грала і не декламувала поезію.

— Та ні, вона має власні забавки, — повідомила місіс Годжес.

— Ой, тільки не треба мене дражнити. Справа в тому, що я знаю хіромантію і володію даром передбачення.

— Ах, міс Беннетт, поворожіть мені, — закричали дівчата з її відділу, старанно намагаючись догодити завідувачці.

— Я не люблю ворожити, чесне слово. Мені доводилося казати людям жахливі речі, і всі вони збулися; як тут не бути марновірним?

— Ох, міс Беннетт, один-єдиний разочок.

Навколо завідувачки зібрався невеличкий натовп, і провидиця почала таємниче розповідати під радісні вигуки, хихотіння, недовірливі та вдоволені зойки, коли на щоках розквітав рум’янець, про світловолосих та чорнявих чоловіків, гроші в листах та подорожі, аж поки на її розмальованому обличчі не з’явилися важкі намистини поту.

— Подивіться на мене, — озвалася жінка, — я вся мокра.

О дев’ятій подавали вечерю. Безкоштовно пригощали тістечками, кексами, сандвічами, кавою та чаєм, але за мінеральну воду потрібно було платити. Галантність частенько змушувала юнаків пропонувати дівчатам імбирне пиво, однак ті благопристойно відмовлялися. Міс Беннетт була справжньою прихильницею цього напою і за вечір випивала дві, а часом навіть три пляшечки, однак наполягала, що заплатить сама і завдяки цьому подобалася чоловікам.

— Вона ще та дивачка, — казали вони, — але непогана жіночка, майте на увазі, не те що деякі.

Після вечері грали у віст. Навкруги було галасливо і весело, люди мандрували від одного столика до другого. Міс Беннетт розпалювалась щоразу більше.

— Подивіться на мене, — казала вона, — я вся мокра.

Трохи згодом один із тих, хто найбільше любив похизуватися, нагадав, що, якщо вони хочуть потанцювати, починати слід просто зараз. Дівчина-акомпаніаторка сіла за піаніно і впевнено натиснула ногою на педаль. Вона зіграла задумливий вальс, відбиваючи ритм басами, поки її права рука, мов п’яна, гасала по інших октавах. Час від часу дівчина заради різноманіття міняла руки місцями і грала мелодію на басах.

— Вона чудово грає, чи не так? — озвалася до Філіпа місіс Годжес. — Зауважте, дівчинка не брала жодного уроку і грає все на слух.

Більше за все на світі міс Беннетт полюбляла танці і поезію. Танцювала вона непогано, але надзвичайно повільно і виглядала при цьому так, наче думками була десь дуже далеко. Під час танцю жінка продовжувала невтомно