Читати книгу - "Вогнем і мечем"

І настали для двох приятелів довгі, схожі один на одного дні очікування, що ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалось їх скрасити, і тяглися вони нескінченно. Тим часом надійшла сувора зима. Сніг завтовшки з лікоть, ніби саван, покрив фортечні стіни і всі околиці Збаража, звірина і птахи перебралися ближче до людського житла. З ранку до вечора не змовкало каркання незліченних воронячих зграй. Минув грудень, за ним січень і лютий – про Скшетуського не було ні слуху ні духу.

Володийовський їздив шукати пригод у Тарнопіль, Заглоба спохмурнів і говорив, що старіє.

Розділ XVI

Комісари, вислані Річчю Посполитою на переговори з Хмельницьким, з величезними утрудненнями дісталися нарешті Новоселок, де і зупинились, очікуючи відповіді від гетьмана-переможця, що був під ту пору в Чигирині. Вони перебували в зневірі та сумі, тому що всю дорогу були на волосок од смерті, а труднощі на кожнім кроці збільшувались. І вдень і вночі їх оточували юрби украй здичавілої від війни і різанини черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися некеровані ватаги розбійників і диких чабанів, які чутки не чували про права і закони, зате прагнули здобичі та крові. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою під командою Бришовського, крім того, сам Хмельницький, передбачаючи, як їм може повестися, надіслав свого полковника Донця з чотирма сотнями козаків. Однак і така охорона досить була ненадійною: дикі юрби з кожною годиною множились і звіріли. Варто було кому-небудь із конвойних або челяді на хвилину відокремитися від інших, і людина та пропадала безвісти. Посли були мовби жалюгідна купка подорожан, оточена зграєю голодних вовків. Так минали дні й тижні, а на нічлігу в Новоселках усім і зовсім почало здаватися, що пробила остання година. Драгунський конвой і загін Донця з вечора в найсправжнісінькому бою відстоювали життя комісарів, а ті, шепочучи відхідну молитву, доручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а вітер стукав у вікна, через які доносилися моторошні крики, відлуння пострілів, сатанинський регіт, брязкіт кіс, вигуки: «На погибель!» – і вимоги видати воєводу Киселя, що був особливо ненависний черні.

Страшна то була ніч і довга, як усяка ніч зимою. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, кілька годин уже сидів нерухомо. Не смерті боявся він, бо з часу від’їзду з Гущі настільки втомився та знесилів, так був безсонням знівечений, що смерть зустрів би з розпростертими обіймами, – ні, душу його сушив безмежний відчай. Адже не хто інший, як він, чистокровний русин, першим викликався на роль миротворця в цій безприкладній війні. Він виступав скрізь і всюди, у сенаті й на сеймі, як найзатятіший прихильник трактатів, він підтримував політику канцлера та примаса й палкіше за інших засуджував Ярему, позаяк був щиро переконаний, що діє на благо козацтву і Речі Посполитій. Усією своєю палкою душею вірив він, що переговори, поступки всіх умиротворять, зцілять, заспокоять, – і саме зараз, у цю довгоочікувану хвилину, везучи Хмельницькому булаву, а козацтву згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив виразно марність своїх зусиль, побачив під ногами безодню, що зяяла порожнечею.

«Невже їм нічого, крім крові, не треба? Невже не потрібні ніякі свободи, крім свободи палити і грабувати?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогони, що розривали його шляхетні груди.

– Голову Кисельову! Голову Кисельову! На погибель! – кричала юрба.

Воєвода без вагань приніс би їм у дарунок свою скуйовджену білосніжну голову, коли б не останні крихти віри, що і черні цій, і всьому козацтву потрібно щось інше, більше – а інакше не буде ні їм, ні Речі Посполитій порятунку. Нехай розкриє їм на це очі прийдешній день!

І коли він думав так, проблиск надії, що зміцнювала дух, розсіював на мить морок, породжений розпачем, і бідолашний старець починав себе умовляти, що чернь – це ще не все козацтво і не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться переговори.

Але чи багато від них буде пуття, поки півмільйона мужиків не склали зброї? Чи не стане злагода з першим подувом весни схожою на сніги, що нині вкривають степ?…

І вкотре вже пригадувалися воєводі слова Яреми: «Милість можна зробити лише переможеним», – і думка його знову занурювалася в пітьму, а під ногами розверзалася прірва.

Тим часом перевалило за північ. Волання та стрілянина трохи притихли, зате виття вітру посилилося, надворі вирувала хуртовина, втомлені юрби, видно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло від серця.

Войцех Мясковський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав біля вікна, занесеного снігом, і мовив:

– Бачиться мені, з Божою поміччю ще доживемо до завтра.

– Може, і Хмельницький надішле підмогу – з цією охороною нам не дійти, – зауважив Смяровський.

Зеленський, підчаший брацлавський, посміхнувся гірко:

– Хто скаже, що ми посланці миру!

– Траплялося мені, і не раз, посольствувати в татар, – сказав новогрудський хорунжий, – але такого я в житті не видав. У нашій особі Річ Посполиту зліше принижено, ніж під Корсунем і Пилявцями. Того я й говорю: їдьмо, шановні добродії, назад, про переговори годі й думати.

– Їдьмо, – як відлуння повторив каштелян київський Бжозовський. – Не судилося бути мирові – нехай буде війна.

Кисіль підвів очі й утупив осклянілий погляд у каштеляна.

– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо проговорив старець.

І замовк, а за ним замовкли й інші – лише Кульчинський, київський скарбничий, почав голосно молитись, а ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Раптом двері розчинились і до світлиці ввійшов Бришовський, капітан драгунів єпископа Познанського, що командував конвоєм.

– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийсь козак хоче бачити панів комісарів.

– Нехай увійде, – відповів Кисіль. – А чернь розійшлася?

– Пішли. До завтра обіцяли повернутися.

– Дуже буйствували?

– Страшенно, але Донцеві козаки поклали душ п’ятнадцять. Завтра обіцяються нас спалити живцем.

– Добре, клич цього козака.

За хвилину двері відчинились, і на порозі стала висока людина, що заросла чорною бородою.

– Ти хто такий? – запитав Кисіль.

– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, Кульчинський і ловчий Кшетовський попідхоплювалися з лав. Усі вони минулого року були з князем під Старокостянтиновом і Махнівкою та чудово знали пана Яна; Кшетовський