Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Все гаразд, мамусю. Нема чого хвилюватися.

— Я не розумію, — сказала Емілі, звертаючись до Сомса, — чому Вініфред не може сказати йому, що вона подасть на нього в суд, коли він не забереться геть із її дому. Він узяв її перли, і якщо він не привіз їх назад, цього цілком досить.

Вініфред посміхнулася. Всі вони тепер почнуть нав'язувати їй свої поради й пропозиції, але вона вже знала, що робитиме, — нічого. З кожною хвилиною її дедалі дужче охоплювало почуття, що вона здобула якусь перемогу: відстояла свою власність. Ні! Якщо вона захоче покарати його, то зробить це вдома, без свідків.

— Ну що ж, — сказала Емілі, — ходімо спокійно до їдальні, пообідаєш з нами. А батькові я сама розкажу.

І, коли Вініфред дійшла до дверей, вона вимкнула світло. Тільки тоді вони побачили, яка небезпека чигає на них у коридорі.

Там, приваблений світлом із кімнати, де ніколи не вмикали світла, стояв Джеймс, закутаний у жовтувату шаль з верблюжої шерсті, так що здавалося, ніби його посріблена голова була відокремлена від його ніг у модних штанях смужкою пустелі. Він стояв точнісінько, як чорногуз, та ще й з таким виразом, наче бачив перед собою жабу занадто велику, щоб її проковтнути.

— Що тут діється? — запитав він. — «Розкажу батькові?» Ви ніколи нічого мені не розказуєте.

З несподіванки Емілі заніміла. До батька підійшла Вініфред. Вона стиснула його закутані безпорадні руки й сказала:

— Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.

Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:

— Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.

— Не треба хвилюватися, тату, — спокійно сказала Вініфред. — Я примушу його поводитися як слід.

— Ет! — відповів Джеймс. — Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.

Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.

— Я не хочу супу, — сказав він Уормсонові й сів у крісло.

Всі теж посідали — Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:

— Що він привіз?

— Нічого, тату.

Джеймс придивився до свого відображення в ложці.

— Розлучення! — пробурмотів він. — Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.

Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:

— Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід — оце і все.

Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.

— В тих краях, — мовив Джеймс не до ладу, — мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.

Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:

— Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.

— Ет! — похмуро промимрив Джеймс. — Я нічого не знаю.

Цієї миті з'явився Уормсон з рибою, і розмова перейшла на інше.

Коли зразу після обіду Вініфред підійшла до батька, щоб поцілувати його й сказати йому на добраніч, він подивився на неї таким запитливим і стривоженим поглядом, що вона промовила якнайвеселіше:

— Любий таточку, все буде гаразд; не хвилюйся. Мені нікого не треба — він зовсім сумирний. Я тільки стурбуюся, якщо ви будете хвилюватися. На добраніч, і спіть спокійно.

Джеймс повторив слова: «Спіть спокійно» — наче не зовсім розуміючи, що вони означають, і провів її очима до порога.

Вона повернулася додому близько дев'ятої і зразу ж пішла нагору.

Дарті лежав на ліжку в своїй кімнаті перевдягнений, у синьому костюмі й лакованих черевиках. Руки він заклав за голову, а в зубах затис погаслу сигарету.

Вініфред чомусь згадала квіти на вікні у ящиках після гарячого літнього дня — як вони безсило похилилися від спеки, але вже починають оживати після заходу сонця. Здавалося, що її обпеченого чоловіка вже освіжила перша вечірня роса.

Він мляво спитав:

— Мабуть, ти була на Парк-лейн? Ну, як там старий?

Вініфред не втрималася і злісно відповіла:

— Ще не вмер.

Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.

— Зрозумій, Монті, — сказала вона, — я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?

— Ні.

— Хочеш їсти?

Він знизав плечима.

— Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.

Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.

— То ти бачив її? Що вона сказала?

— Вона мене поцілувала.

З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. «Так, — подумала вона, — він любить її, а мене анітрохи».

Очі Дарті неспокійно забігали.

— А вона про мене знає? — спитав він.

І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!

— Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.

Вона почула, що він полегшено зітхнув.

— Але вони неодмінно дізнаються, — сказала вона твердо, — якщо ти даси мені привід.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.

Вініфред підійшла до ліжка.

— Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь? — Хвильку вона помовчала. — Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього…

Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.

Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі «нервуватися», проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.

XIV. ХИМЕРНИЙ ВЕЧІР

Сомс дожидав весни — нелегка справа для того, хто розуміє,