Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Але це було не більше, як краплина в морі. За кметем і його дружиною, купцями й болярами в Доростолі ніхто не шкодував. Крім тих, що повтікали, у Доростолі залишилось ще чимало і купців, і боляр. Їхали вони сюди й з інших придунайських городів. Одним із перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.

Сюди ішли, полк за полком, під знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякі ставали таборами на рівнині, під стінами Доростола.

Разом із ними, а часто слідом, також під знаменами своїми, ішли вої болгарські, – і вони шукали притулку в городі Доростолі, ставили табори на рівнині.

На всіх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупіт, скрип коліс, їхали верхи, йшли пішки, біля возів з високими колесами, з яких визирали перелякані жінки й чорноока дітвора, крокували мовчазні, замислені повинники й смерди, від самих Залізних Воріт до Доростола пливли човни.

Так у Доростолі поволі зібралось все військо князя Святослава, сюди повтікало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кількох колісницях і просто на конях прибув чималий гурт людей: у чорних довгих рясах, довгобородих.

Їх впустили до міста, і найстаріший із них – древній, висхлий, надзвичайно блідий чоловік – одразу попросив одвести його до Святослава.

Князь Святослав говорив із ним у будинку кметя, де тепер він, здається, розташувався надовго.

– Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене і паству мою… – почав, ставши перед Святославом, старик.

– Хто ти єсть, отче? – запитав Святослав. – І яка твоя паства? Бачу я, що ти й дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..

– Я патріарх Даміан, а паства моя – усі християни Болгарії… – відповів старик і важко зітхнув.

– Святий патріарше, – посміхнувся Святослав і сів напроти нього, – як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну і іншим богам молюсь з воями моїми.

– Княже Святославе, ліпше вже прийти мені до тебе – язичника, аніж піду я до імператора й патріарха константинопольських, які ненавидять, проклинають і знищують нас, християн болгарських…

– Не відав я, – посміхнувся Святослав, – що християни християн ненавидять і знищують. Говорили мені, що християни проповідують: не убий!

– Княже Святославе! Ромеї – від імператора з патріархом до останнього патрикія і священика – тільки кажуть: не убий. Справді ж вони розбійники, грабіжники і просто злодії…

Князь Святослав мовчав.

– Я скажу правду, княже Святославе, – мовив патріарх. – Ти сказав, що я – християнин, а ти – язичник, і це так. Ми люди різної віри… Є різна віра і в нас у Болгарії. Знаю я, що є різна віра й на Русі. Але знаю й те, що ми в Болгарії терпимо різні віри, а ти, княже, терпиш різні віри на Русі. Так і повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога – немає ні елліна, ні юдея.

Патріарх Болгарії дуже стомився після важкої дороги в горах, зараз він, крім того, розхвилювався, і якийсь час помовчав.

– Уже давно константинопольські імператори й патріархи ненавидять нас, болгар, бо ми віримо во Христа, але не віримо в сатану, якого вони замкнули в храмі Софії. Наші люди не хотять патріарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть імператор. І скільки крові вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя віддав… Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславі. Вони вбивають болгар, вони пограбували всі храми, вони глузують з нас – християн…

– А кесар Борис? – запитав Святослав.

– Що кесар Борис?! – звів д’горі очі патріарх. – Його мати – грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всіх болгар-християн… Я проклинаю Бориса!

– Дивно мені чути, – промовив Святослав, – що патріарх Болгарії проклинає свого кесаря. Бідна Болгарія, коли таке робиться в ній, і чим я можу допомогти тобі, отче?

– Прийми нас у Доростол, – просив патріарх. – Ти, князю Святославе, – язичник, як і твої вої, але я молитимусь, щоб ти переміг ромеїв…

– Я не вірю в Христа, – сказав Святослав, – але якщо в Болгарії немає місця для її патріарха, будь тут, отче…

5

Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городі, розбивав рискалем землю. Він вибирав каміння.

І Ангел пізнав Микулу. Тільки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль і швидко пішов йому назустріч.

– О, якого доброго гостя днесь маю! – кричав Ангел. – Цвітано, Цвітано! – покликав він жону.

Вона одразу прибігла з двору – радісна, збуджена, з рум’янцями на щоках.

– Як добре, що ти прийшов, – говорили навперебій вони.

Але Микула був чимось стривожений, неспокійний.

– Ліпше би я днесь не приходив до вас у гості, – почав він.

– А що? – сполохано подивився на нього Ангел.

– Зайшов попрощатись, – важко зітхнув Микула. – Ідемо ми до Дунаю.

Ангел зрозумів, про що говорить Микула, бо давно вже бачив сині димки на перевалах, вдень і вночі чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.

– То це правда? – запитав Ангел.

– Правда, Ангеле! – відповів Микула. – Ромеї пішли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.

І вже розмовляли не тільки вдвох. Звідусіль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспішали люди. Підійшов ближчий його сусід – старий, сивобородий Огнен, прибіг, задихавшись, і став біля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кілька чоловіків і жінок, які тільки-но порались на городах. Усі стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.

– Куди ж ви йдете? – питав Ангел.

– Вони напали на нас зрадою й сунуть з усіх перевалів. Ми ж ідемо до Дунаю.

– І далі підете, Микуло?

Микула подивився на болгар.

– Ні, – твердо сказав він, – підемо до Дунаю і там будемо битись.

– Але їх дуже багато, – замислився Ангел.

– А вже й наші боляри пруть і пруть в гори, гавран гаврану очі не капат[201], – сказав сусід Огнен. – Сьогодні вночі поїхали,