Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Коли йдеться про день 2 травня в Одесі, що переріс у криваві сутички, відповідальність на себе мали б узяти проросійські угруповання, які за потурання міліції почали стріляти у мирних фанів та інших учасників проукраїнського маршу[1323]. Тим часом Москва і пропутінські інтелектуали на кшталт Сакви політизували цю трагедію, без огляду на факти перетворивши її на масове вбивство, буцімто організоване і вчинене українськими націоналістами.

На Одещині та Харківщині підтримка ідей відокремлення від України становила від 10% до 15%, тобто істотно менше, ніж на Донбасі. В обох областях існувала чимала проукраїнська патріотична більшість, і ключові силові підрозділи залишалися вірними Києву. Харків, розташований лише за 38 км від російського кордону, пережив наплив так званих «політичних туристів», які співпрацювали з «Оплотом», аби захопити будівлю облдержадміністрації. Проте завдяки оперативному втручанню Києва та залученню спецназу з інших регіонів України ОДА вдалося звільнити від них; 70 (із близько трьох сотень) з них було затримано. Під час протистояння у Харкові стався кумедний епізод: «політичні туристи» мали настільки мізерні знання про місто, що, пішовши на штурм міськради, насправді «захопили» будівлю Театру опери та балету. Схожа недолуга ситуація трапилася і в Луганську.

Міський голова Харкова Геннадій Кернес, який був твердим прихильником Януковича та Партії регіонів, певний час загравав із сепаратистами за посередництва «Оплоту», що виконував роль організованого злочинного угруповання для захисту його бізнес-інтересів. Кернес розпочав свою кар’єру в 1990-х роках із напівкримінального світу і «чорного ринку» Харкова, тож, потрапивши до муніципальної політики, не гребував допомогою сумнівних угруповань молодиків у спортивному вбранні. Кернеса обрали міським головою відносною більшістю голосів (30,09%) на виборах 2010 року, в ході яких застосовувалися фальсифікації. Після перемоги Кернеса його головний суперник Арсен Аваков (на той час голова обласного осередку партії «Батьківщина», який, за офіційними даними, набрав на виборах 29,46%) мусив виїхати за кордон. У березні 2014 року стосунки Кернеса з його колишніми союзниками стали напруженими після того, як він дозволив уникнути відповідальності членам «Правого сектора», підозрюваним у вбивстві двох членів «Оплоту» — міський голова дозволив їм втекти, сподіваючись, що це ослабить напруження. Наприкінці квітня на життя Кернеса було скоєно замах, однак він вижив. Сам Кернес пізніше оголосив винним у злочині Авакова, хоча більш імовірною видається версія про причетність до нього бойовиків «Оплоту».

У квітні 2014 року ситуація в місті почала змінюватися на користь проукраїнських груп. Як зауважував журналіст Денис Казанський, «сепаратисти в Харкові — невеликі нелегальні угруповання, які не мають реальної сили та масової підтримки людей»[1324]. Вирішальну роль у перемозі над російськими посіпаками відіграла активна позиція молоді Харкова, зокрема «ультрас» — футбольних фанів, у середовищі яких, зокрема, зародилася і стала популярною пісня, що безсоромно ганьбила Путіна[1325]. Ці молоді фани відрізнялися від типових учасників Євромайдану, оскільки не боялися силового протистояння із проросійськими зловмисниками та міліцією. Уболівальники, студенти, а пізніше українські націоналісти з батальйону «Азов» (на чолі з харків’янином Андрієм Білецьким) об’єдналися із проукраїнськи налаштованими людьми різного віку, щоб вийти на вулиці міста й виступити проти російських націоналістів. У кожному районі міста утворилися підрозділи самооборони, до яких увійшли військові у відставці, — чимало з них пізніше приєдналися до добровольчих батальйонів у зоні АТО. У травні 2014 року проукраїнські групи в Одесі та в інших ключових містах на сході та півдні України також вийшли на передній план, витіснивши з публічного простору проросійські «Оплот», «Родину», «Російський блок» та сталіністську «Боротьбу» і змусивши їх піти у підпілля або втекти на окуповану частину Донбасу.

Агресивна поведінка проросійських зловмисників та угруповань, чимало з яких фінансувалися з РФ і готувалися російською розвідкою[1326], ставали «дедалі більш несумісними з поміркованою, обережною, виваженою позицією Харкова»[1327]. Освічені та заможні харків’яни, які творять інтелектуальний капітал східної України, вважали проросійських активістів і «політичних туристів» безробітними й неосвіченими маргіналами. Харків’яни середнього класу позитивно сприймали Євромайдан, що сприяло зростанню українського патріотизму. Багато з них переживали емоційне патріотичне піднесення вперше у житті. Харків’янки Тетяна Павлова та Олена Татарова зізнавалися у 2014 році, що останнім часом гімн України, навіть почутий удома по телевізору, викликає бажання підвестися і підспівувати: «Серце завмирає, мені перехоплює подих, і мурашки по спині бігають». Обидві сказали, що до подій Євромайдану та війни вони не відчували таких емоцій[1328].

Подібні трансформації ідентичностей спостерігаються на усіх