Читати книгу - "Сини змієногої богині"

що, мабуть, вона втратила своє кохання назавжди… У Скіла вже інші зваби. Кажуть, його там чекають з нетерпінням, і Скіл теж входить у той палац із нетерпінням, йому швидше б стати греком. Бодай ненадовго. Перевдягнувшись у грецьке вбрання (вже одне це, на думку скіфів, вважалося тяжким злочином), скіфський цар – подумати тільки – приносив жертви еллінським богам! Ще тяжчий злочин, якому немає навіть прощення! А він ще й дякував богам еллінів за те, що вони прийняли його в коло свого народу. В Ольвії дні летіли непомітно – таким був щасливим Скіл у греків. Бесідував з філософами, бо сам вдався любомудром великим, читав вірші чи й просто безжурно веселився. То базар відвідував, гуляв із знайомими на міській площі, агорі. Не цурався музики, вина та жінок – молодим був і життя любив веселе.

Покохав скіфський цар – і таке з ним лучилося! – молоду та гарну еллінку, життя свого без неї та її народу вже не уявляв. І кохання (чи, як греки в давнину казали, ерос) звело його невдовзі в могилу. Обіймаючи скіфського царя, молодого і гарного, котрий і на скіфа, як перевдягався, не був схожий – еллін елліном! – юна ольвіополітка шепотіла йому рядки з вірша їхньої поетеси Сапфо:

Кіннота – одним, а іншим – піхота. Струнких кораблів ряди — третім… Щодо мене, то на чорній землі найкращий Тільки коханий…

– О боги, яким би я був щасливим у щасливому місті,[81] аби був не скіфським царем, а вільним елліном! – іноді замислено говорив Скіл, наче невідомо кому скаржився.

– А ти відмовся від скіфського царства, – радила йому кохана. – І станеш вільним елліном, і ніхто не завадить нашому щастю…

– Але ж я – спадкоємець мого батька-царя…

– Ну й що ж… У нас, еллінів, царів немає, а нам від того не зле.

– Ти забуваєш, що наполовину я все ж таки скіф…

Це вона й сама відчувала, бо вільним по-справжньому Скіл так і не зміг стати. Може, тому, що іноді озивалася в ньому частка скіфської крові. Чи голос батькових предків його кликав-манив… Скіл тоді вмовкав, зосереджувався, наче відсторонювався від усього світу білого і знімав з пальця золотий свій царський перстень. І довго замислено розглядав його, зітхав, надягав на палець і раптом починав квапно збиратися.

– Куди ж ти, коханий?

– Додому, – нетерпляче вигукував він. – У Скіфію!

– Хіба твоя домівка не тут? – дивувалась кохана. – Не в цьому палаці, не в моїх обіймах?

– І в цьому палаці, і там… За Борисфеном, у степах… Чую, як десь далеко-далеко іржать скіфські коні, і запах диму відчуваю, і пахощі євшан-зілля, полину сивого…

І зникав з Олівії так поспішно, ніби місто ось-ось мало охопити полум’я. А по якомусь часі знову з’являвся: змарнілий, обвітрений, димами похідних багать пропахтілий та кінським потом, від якого потім довго не міг відмитися. І був він тоді для греків наче аж якимось чужим. Обіймаючи кохану, квапно казав:

– Не можу без тебе. Без щасливого міста я зовсім нещасливий.

І на місяць чи й два забував про свою Скіфію. А тоді знову починав дивитися на золотаво-жовтий перстень, прислухався до іржання скіфських коней, що починало йому вчуватися… І поспішно збирався «додому». Щоб так само швидко повернутися в Ольвію, теж, як він казав, додому.

– Нічого не вдію з собою, – скаржився коханій. – Тіло моє Скіфія манить, а душу – Ольвія.

– А що для Скіла важливіше?

– Душа.

І кидались вони одне одному в обійми, аби не проґавити й миті свого щастя. Бо й справді, на чорній землі найкраще тільки кохання.

– Це якесь божевілля… – захмеліло стогнала сама не своя еллінка, і земля під нею гойдалася в шаленстві, й вона кудись пливла, провалювалась на дно жагучої забави, виринала, знову пливла, часом солодко занурюючись в якусь непам’ять…

Препильно оберігали ольвіополіти свого знаменитого степовика. Доки він гостював у них, зачиняли ворота, і скіфів тоді в Ольвію не пускали. Як і колись мати його, так і Скіл, йдучи в місто, свій почет та охорону залишав по той бік воріт. І доки він перебував у греків, його наближені жили в шатрах за міськими мурами. А якось під вечір, коли сонце вже опускалось за далекі кряжі у степу, розчинилися важкі ворота і з них вийшла дивна процесія, вбрана в козячі шкури, накинуті на голі тіла. Ряджені вели молодого цапа, роги якого були перевиті стрічками та квітами, за ними йшли люди з корзинами, виповненими фруктами та бурдюками з вином. Юнаки несли зображення якогось грецького бога. Всі танцювали чи й просто вистрибували,