Читати книгу - "Сини змієногої богині"

співали. Музики завзято грали на тимпанах та флейтах. Не звертаючи уваги на скіфів, юрма пройшла мимо їхнього стійбища і попрямувала до недалекого тінистого гаю. Скіфи так зацікавились незвичайною процесією, що, не змовляючись, побігли за нею. Біля гаю вервечка в козячих шкурах зупинилась, оточила жертовник, викладений з каменю, і поставила біля нього зображення свого бога. Високий грек у лляній сорочці з короткими рукавами і підперезаний у талії (та одіж у них звалась хітоном), з чималим ножем у руці підійшов до жертовника і щось голосно крикнув. До нього відразу ж підвели цапа. Грек вправним жестом, якому навіть скіфи позаздрили б, перерізав тварині горло і заходився здирати з неї шкуру. М’ясо зрізав пасками і сирим роздавав його присутнім. І кожний, хто отримував шматочок, щось врочисто проказував і з’їдав його.

Скіфи здогадались: греки здійснюють жертву якомусь своєму богові. І нічого дивного для них не було, бо й самі теж здійснювали жертви перед зображеннями богів. І скіфи вже зібралися йти до свого стійбища, але події, що далі відбулися в гаю, зупинили їх. Ряджені заходилися якось дивно танцювати. Уже звечоріло, й греки позапалювали головешки. Ще завзятіше залунали тимпани і флейти. Ряджені танцювали все швидше, підстрибували, щось недоладно кричали, лиця їхні пересмикувались у гримасах. Вони так дико кричали, що почали впадати в шаленство.

– Чи ж, бува, їхній бог не повідбирав у них розум? – киваючи на ошалілих, здивувався хтось із скіфів. Його слова почув грек, котрий знав мову степовиків.

– Чого дивуєтесь? – сказав він скіфам. – У них, – кивнув на своїх співвітчизників, – вселився бог вина і веселощів Діоніс.

– Ну й бог, – реготали скіфи.

Той грек, котрий розмовляв із ними, аж образився.

– І дарма кпите. Наш бог сильніший за ваших богів, адже він вселився навіть у вашого царя Скіла.

Скіфський старійшина насупився, поклав важку зашкарублу долоню на руків’я меча, що висів у нього на оздобленім поясі, і вигукнув:

– Ти, грек, хоч і тямиш по-нашому, але нарочито обмовляєш царя! Такого, що відбувається у вас, не може бути у нас! У скіфів свої царі і свої боги, грек. А за обмову будеш відповідати перед моїм мечем, клянусь бородою Папая!

– Він оббріхує нашого царя, щоб його знеславити! – вигукували степовики. – Гляди, грек, із життям своїм граєш, шия, на якій тримається твоя голова, у тебе одна.

– І зовсім я не брешу, – вже почав сердитися грек. – Якщо не вірите мені, то ходімо в місто, і я покажу вашого царя, – грек рішуче осмикав плащ-гіматій. – І ви на власні очі переконаєтесь, що в нього вселився бог Діоніс.

– Ходімо, – загрозливо загули скіфи. – Та коли виявиться омана, не ображайся, бо скуштуєш наших плетениць!

Ольвіополіт, зачеплений за живе, нічого не відповів, взяв із собою трьох скіфів і повів їх до міської брами. Уже споночіло, над степом зійшов місяць уповні і залив грецьке місто білим сяйвом. Від оборонних стін лягли довгі чорні тіні, далеко за містом сріблом відливала затока. Біля брами стояли воїни в шоломах, зі щитами, мечами і списами. Грек щось тихо сказав варті, і їх впустили в місто.

За брамою звернули вбік, і попід стіною грек повів своїх супутників до однієї з башт. Скіфи, тримаючись за зброю, – степовик завжди почувається непевно в місті, – недовірливо йшли слідом. Ольвіополіт завів їх у башту, і навпомацки – там було темно і тхнуло вогкістю – вони піднялися східцями, що круто дерлися вгору, на верхній майданчик, залитий сліпучим сяйвом повного місяця. Скіфів ледь не оглушили звуки тимпанів та флейт. На площі було повно люду в білому вбранні, всі стрибали, щось безладно кричали, вимахуючи руками. Скіфи переглянулися між собою, похитали головами – і цих боги позбавили розуму! Бідолахи!

– У них теж вселився бог вина і радощів Діоніс, – пояснив грек. – І тому вони такі веселі і раді, як веселяться і радіють всі греки, коли приходить найрадісніше свято Діонісії!

Люди в білих вбраннях стрибали з палаючими головешками в руках, шаліли, як безумці. Місто заливало місячне сяйво, тож на площі і без головешок було добре видно.

– А он і Скіл! – показуючи рукою в натовп, вигукнув грек. – Дивіться, дивіться, як стрибає й шаліє разом з греками ваш цар!

Грек казав правду. Серед збуджених ольвіополітів і справді плигав… Скіл, цар Скіфії. О боги!.. Він теж, як і більшість ольвіополітів, був голий, з цапиною шкурою на плечі та плющовим вінком на голові. Він шалів, як шаліли ольвіополіти, підстрибував, високо здіймаючи ноги, недоладно розмахував руками і щось весело кричав разом з усіма. Обличчя його було як у божевільного, він нічого не тямив і нічого не бачив.

Скіфи не зронили й слова. Мовчки спустилися з башти, мовчки пройшли до воріт і так само мовчки залишили місто. Тієї ночі вони поспішно згорнули свої шатра, скочили на коней і помчали у степ, несучи скіфам жахливу звістку: ЇХНІЙ ЦАР ВІДСТУПНИК!!!

День минув чи, може, й тиждень звідтоді сплив, як несподівано загула Скіфія від Істру до Танаїсу: Скіл відступник! Їхній цар і владика злигався з чужими богами, зрадив своїх! Брат Скіла по батькові, котрий теж хотів стати царем, Октамасад, постарався. Навсібіч розіслав своїх людей, і по кочовищах тільки й лунало:

– Смерть відступнику!

– Геть царя, котрий молиться чужим богам!

– Скіл нам більше не цар і