Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Мені казали, як усе було, сер,- кинула на нього вогненний погляд Едіт,- і бачу, що ви перекручуєте факти. Сподіваюся, тому, що не знаєте їх.

- Вибачте,- сказав містер Турбот,- гадаю, ніхто не знає їх краще за мене. Я поважаю, шаную й низько схиляюся перед вашою благородною, палкою вдачею,- вдачею, яка так шляхетно і владно постає на захист вашого коханого й шанованого чоловіка і яка є його шастям,- на що він цілком заслуговує. Однак щодо фактів,- а це і є та справа, на яку насмілююсь звернути вашу увагу,- ніяких сумнівів бути не може, бо, виконуючи свої обов’язки як довірена особа і, насмілюсь сказати, як друг я вивчив їх докладно. Глибоко цікавлячись усім, що його стосується (це ви чудово розумієте), і - більше того (боюсь, що цього ви можете не зрозуміти),- спонукуваний приземленим бажанням довести свою відданість і припасти йому до вподоби, я довгий час досліджував ці деталі і сам, і через вірних помічників, і зібрав дуже численні й виважені докази.

Вона звела очі на нього - не вище рота, але в кожному зубі, що там містився, побачила зловтіху.

- Даруйте, мадам,- провадив він далі,- що я, не маючи ніякої певності, насмілююсь питати вашої ласкавої думки й ради. Мені здалося... я помітив, що вас дуже цікавить міс Флоренс?

А чи було в ній щось, чого б він не помітив і не знав? Принижена й водночас обурена цією думкою, бо навіть найменший натяк на це доводив її до шаленства, Едіт закусила тремтячу губу і замість відповіді ледь кивнула головою.

- Ця цікавість, мадам,- ще одне зворушливе свідчення того, наскільки дороге вам усе, що пов’язане з містером Домбі,- примушує мене стриматись і не переказувати йому ці факти, досі йому невідомі. Більше того,- дозволю собі признатися,- вона так збурила моє почуття відданості, що коли ви бодай на крихту забажаєте цього,- я лишу їх при собі.

Едіт здригнулась і, рвучко підвівши голову, втупила в нього важкий погляд. Він зустрів його найоблеснішою, найпоштивішою з посмішок і вів далі:

- Кажете, я їх перекрутив? Боюся, що ні... боюся, що ні, але - припустімо. Непевність, що від якогось часу мене мучить, випливає ось із чого: вже саме те, що міс Флоренс підтримує такі зв’язки,- хай навіть цілком безневинно й довірливо,- для містера Домбі, й так упередженого проти неї, буде вирішальним і спонукає його на той чи інший крок (знаю, що він уже подумував про це), аби порвати з нею й усунути її з дому. Будьте терпимі до мене, мадам,- пам’ятаючи, як близько я спілкуюся з містером Домбі, як добре знаю його і як глибоко шаную мало не з дитинства,- коли я скажу: якщо і є в нього якась вада - то це шляхетна непоступливість, і корениться вона в тих почуттях високочолої гордості та власної могуті, які йому притаманні і яких усі ми не можемо не поважати; вона в нього незламна, на відміну від простої впертості інших натур, і дедалі твердішає, сама по собі,- з дня на день і з року в рік.

Едіт так само невідривно дивилася на нього, але попри всю прямоту її погляду, коли він почав вихваляти в своєму хазяїнові те, перед чим усі повинні схилятися, ніздрі її роздулися, віддих мовби поглибшав, а вуста ледь помітно викривились. Він це бачив,- і хоч вираз обличчя його не змінився, вона знала - бачив.

- Навіть такий дріб’язковий інцидент, як учора,- сказав він,- даруйте, що згадую зайвий раз,- може служити прикладом того, про що я говорив, і служити краще, ніж будь-які інші, суттєвіші випадки. Домбі й Син не визнають ні часу, ні місця чи відповідної пори - беруть їх під ноги, та й годі. Але я радий, що такий інцидент стався, бо завдяки йому я дістав нині змогу порушити цю тему перед місіс Домбі, навіть якщо й стягнув на себе її тимчасовий гнів. Мадам, саме коли я був повен сум’яття й лихих передчуттів з цього приводу, містер Домбі викликав мене до Лімінгтона. Там я побачив вас. Там же й довідався мимохіть, яку роль в його житті ви мали відіграти невдовзі,- на його і ваше довговічне щастя. Там же й вирішив зачекати, поки ви утвердитеся в цьому домі, і вчинити так, як вчинив зараз. Я не боюся, що, схоронивши у вашім серці всі відомі мені факти, зраджу своєму обов’язку супроти містера Домбі, бо в таких подружжях, як ваше,- що мають єдиний розум і єдине серце,- одна особа майже цілком заступає іншу. Отже, я однаково полегшую своє сумління, розповівши все це або вам, або йому. З причин, уже згаданих, я вибрав вас. Чи можу я сподіватися, що щирість мою визнано і я вільний скинути з себе відповідальність?

Він довго пам’ятатиме погляд, який послала йому Едіт,- та й хто б забув його? - і боротьбу, що точилася в її грудях.

- Я визнаю її, сер,- нарешті сказала вона.- Будьте ласкаві вважати, що справу закінчено і що це лишиться поміж нами.

Містер Турбот низько вклонився і встав. Едіт встала теж, і він вельми смиренно попрощався. Але Візерса, що спіткався з ним на сходах, вразила краса його зубів і променистість посмішки, а коли він їхав на своєму білоногому коні, перехожі приймали його за дантиста, приголомшені такою фаховою рекламою. А Едіт, коли вона теж виїхала в кареті, перехожі брали за велику пані, щасливу тим, що вона багата і гарна. Та вони не бачили її за хвилину перед тим, саму в своїй кімнаті, і не чули, як бились у неї на вустах три слова: «О Флоренс, Флоренс!»

Місіс Ск’ютон, розкошуючи на софі та попиваючи шоколад, не чула нічого, крім вульгарного слова «справи», до якого ставилась з такою смертельною відразою, що давним-давно вигнала його зі свого словника, і в результаті - вельми чарівно й докладаючи чимало серця