Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

На другий день переходу, оглянувши біля вогнища свої болячки, П’єр думав, що неможливо ступити на них; але коли всі встали, він пішов, накульгуючи, і потім, коли розігрівся, йшов без болю, хоч надвечір ще страшніше було дивитись на ноги. Але він не дивився на них і думав про інше.

Тепер лише П’єр зрозумів усю силу життєвості людини і рятівну силу переміщення уваги, вкладену в людину і схожу на той рятівний клапан у паровиках, що випускає зайву пару, як тільки густина її перевищить певну норму.

Він не бачив і не чув, як пристрілювали відсталих полонених, хоч понад сотню з них уже загинуло таким чином. Він не думав про Каратаєва, який слабнув день по дню і, очевидно, незабаром мусив зазнати тієї ж долі. Ще менше П’єр думав про себе. Чим важчим ставало його становище, чим страшнішим було майбутнє, тим незалежніше від того становища, в якому він перебував, виникали в нього радісні й заспокійливі думки, спогади та уявлення.

XIII

22-го числа опівдні П’єр ішов під гору болотистим, сковзьким шляхом, дивлячись на свої ноги і на нерівності дороги. Зрідка він поглядав на знайомий натовп, що оточував його, і знову на свої ноги. І те, і це було однаково своє і знайоме йому. Ліловий кривоногий Сірий весело біг краєм шляху, зрідка на доказ своєї спритності і вдоволеності підбираючи задню лапу і стрибаючи на трьох і потім знову на всіх чотирьох, кидаючись з гавканням на вороння, що сиділо на падлі. Сірий був веселіший і гладший, ніж у Москві. З усіх боків лежало м’ясо різних тварин — від людського до конячого, на різних ступенях розкладу; і люди, що йшли, не підпускали вовків, так що Сірий міг наїдатися досхочу.

Дощик ішов з ранку, і здавалося, що ось-ось він перестане йти і на небі розчистить, як раптом по недовгій перерві дощик припускав ще дужче. Насичений дощем шлях уже не приймав у себе води, і струмки текли по коліях.

П’єр ішов, оглядаючись на всі боки, лічив кроки по три і загинав на пальцях. Звертаючись до дощу, він внутрішньо примовляв: ну-бо, ну-бо ще, ще піддай.

Йому здавалося, що він ні про що не думає; але далеко і глибоко десь щось важливе і втішне думала його душа. Цим щось був дуже тонкий духовний витяг з учорашньої його розмови з Каратаєвим.

Вчора на нічному привалі, змерзнувши біля погаслого вогню, П’єр встав і перейшов до найближчого багаття, що краще горіло. Біля багаття, до якого він підійшов, сидів Платон, накрившись, як ризою, з головою шинеллю, і розповідав солдатам своїм спорим, приємним, але кволим, хворобливим голосом знайому П’єру історію. Було вже по півночі. Це був той час, в який Каратаєв звичайно оживав від гарячкового припадку й бував особливо жвавим. Підійшовши до багаття й почувши кволий, хворобливий голос Платона й побачивши його яскраво освітлене вогнем жалісне обличчя, П’єр відчув, що його щось неприємно кольнуло в серце. Він злякався своєї жалості до цієї людини і хотів піти, але другого багаття не було, і П’єр, уникаючи поглядом Платона, підсів до багаття.

— Що, як твоє здоров’я? — спитав він.

— Що здоров’я? На хворобу нарікати — бог смерті не дасть, — сказав Каратаєв і зараз же повернувся до початого оповідання.

— ...І от, братіку ти мій, — говорив далі Платон з усмішкою на худому, блідому обличчі і з особливим, радісним блиском в очах, — от, братіку ти мій...

П’єр знав цю історію давно, Каратаєв  разів зо шість йому самому розповідав цю історію, і завжди з особливим радісним почуттям. Але хоч як добре знав П’єр цю історію, він тепер прислухався до неї, як до чогось нового, і той тихий захват, що його, розповідаючи, очевидно почував Каратаєв, передався і П’єру. Історія ця була про старого купця, який гоже й богобоязливо жив з родиною і поїхав одного разу з товаришем, багатим купцем, до Макарія.

Зупинившись на заїжджому дворі, обидва купці заснули, і другого дня купцевого товариша знайшли зарізаним і пограбованим. Закривавленого ножа знайшли під подушкою старого купця. Купця судили, покарали канчуками і, вирвавши ніздрі, — як слід по порядку, казав Каратаєв, — заслали в каторгу.

— І от, братіку ти мій (на цьому місці П’єр застав оповідання Каратаєва), минає по тому років з десять або й більше. Живе старенький на каторзі. Як належить кориться, поганого не робить. Тільки в бога смерті просить. Добре. І зібрались вони, нічним ділом, оті каторжні, так само ось, як ми з тобою, і старенький з ними. І зайшла розмова, хто за що мучиться, в чому богові винен. Стали розповідати, той душу погубив, той дві, той підпалив, той утікач, так ні за що. Стали старенького питати: ти за що, мовляв, дідусю, мучишся? Я, братіки мої миленькі, каже, за свої та за людські гріхи мучуся. А я ні душ не губив, ні чужого не брав, крім того що старців наділяв. Я, братіки мої миленькі, купець; і багатство велике мав. Так і так, каже. І розповів їм, значить, як усе діло було, по порядку. Я, каже, про себе не тужу. Мене, значить, бог знайшов. Одно, каже, мені свою стару та дітей жаль. І так ото заплакав старенький. Трапився в їх компанії той самий чоловік, значить, що купця вбив. Де, каже, дідусю, було? Коли, в якому місяці? Усе розпитав. Заболіло в нього серце. Підходить таким манером до старенького — бух у ноги. За мене ти, каже, старенький, пропадаєш. Правда істинна; безневинно даремно, каже, хлопці, чоловік цей мучиться. Я, каже, те саме діло зробив і ножа тобі під голову сонному підклав. Прости, каже, дідусю, мені ти ради Христа.

Каратаєв  замовк, радісно усміхаючись, дивлячись на вогонь, і поправив поліна.

— Старенький і каже: бог, мовляв, тобі простить, а ми всі, мовляв, перед богом грішні, я за свої гріхи мучуся. Сам заплакав гіркими слізьми. Що ж ти думаєш, соколику, — все світліше і