Читати книгу - "Будденброки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сідайте! Хвилиночку! — почувся баб’ячий голос.
То був Йозефус, що сидів у кутку кімнати в своїй блискучій клітці і скоса підступно дивився на сенатора маленькими злісними очицями.
Сенатор сів біля круглого столу і спробував розважитись гумором «Летючих листків», але зразу ж гидливо згорнув книжку, притиснув до щоки прохолодну срібну головку палички, заплющив запалені повіки й застогнав. У приміщенні стояла тиша, тільки деренчала Йозефусова клітка, яку він шарпав дзьобом. Пан Брехт мав звичку, навіть як був вільний, змушувати пацієнтів чекати.
Томас Будденброк швидко підвівся й налив собі з графина на столику склянку води, що відгонила хлороформом. Тоді відчинив двері в коридор і роздратованим голосом гукнув, що коли пан Брехт не має дуже нагальної роботи, то хай буде такий ласкавий і поспішиться. У нього дуже болить зуб.
Відразу по цьому з дверей кабінету вигулькнули сиві вуса, гачкуватий ніс і лиса голова зубного лікаря.
— Прошу, — сказав він.
— Прошу! — верескнув Йозефус.
Сенатор не всміхнувся на те запрошення. «Важкий випадок!» — подумав пан Брехт і зблід…
Вони швидко пройшли в кінець світлої кімнати, де біля вікна стояло велике вертке крісло з підпіркою під голову й зеленими оксамитовими бильцями. Сідаючи, Томас Будденброк коротко пояснив, що в нього таке, відкинув голову назад і заплющив очі.
Пан Брехт трохи підкрутив крісло, потім з дзеркалом і пінцетом заходився оглядати зуби. Від його рук тхнуло мигдалевим милом, а з рота — смаженим м’ясом і цвітною капустою.
— Доведеться виривати, — заявив він за хвилину і ще дужче зблід.
— Виривайте, — мовив сенатор і міцніше стулив повіки.
Запала мовчанка. Пан Брехт порався біля шафи, дістаючи потрібні інструменти. Нарешті він підійшов до пацієнта й сказав:
— Треба трішечки змастити.
І відразу ж виконав погрозу: густо змастив ясна якоюсь рідиною з різким запахом. Потім, тихо й лагідно попросивши сенатора не рухатись і розтулити рота якомога ширше, почав свою роботу.
Томас Будденброк обома руками вчепився в оксамитові бильця. Він майже не відчував, як щипці опинилися в роті і вчепилися в зуб, але скрегіт і дедалі болючіший, лютіший тиск у голові підказав йому, що все йде якнайкраще. «Господи поможи! — подумав він. — Треба витримати. Біль наростатиме й наростатиме без кінця, стане нестерпним, катастрофічним, шаленим, пронизливим, нелюдським, роздиратиме мозок… А тоді буде по всьому. Треба витримати».
Так тривало три або чотири секунди. Пан Брехт тремтів від напруження, і те тремтіння передалося Томасові Будденброку. Він дрижав усім тілом, навіть трохи подався вгору й почув тоненький писк у горлі в лікаря… Раптом він відчув страшний поштовх, струс, щось лопнуло, затріщало — йому здалося, що в нього поламалися шийні хребці. Він швидко розплющив очі. Тиск минувся, але в голові гуло, біль шаленів, пік запалену, понівечену щелепу, і він виразно відчув, що мети не досягнено, що це не край усім мукам, а несподівана катастрофа, яка тільки ще дужче погіршила становище… Пан Брехт відступив. Він прихилився до шафи з інструментами, блідий як смерть, і сказав:
— Коронка… Я так і знав.
Томас Будденброк виплюнув трохи крові у синю мисочку побіч себе — отже, ясна поранені — і спитав, уже майже непритомний:
— Що ви знали? Що сталося з коронкою?
— Коронка зламалася, пане сенатор… Я цього й боявся… Зуб надто викришений… Але я зобов’язаний був спробувати…
— Що ж тепер буде?
— Покладіться на мене, пане сенатор…
— Що ви хочете робити?
— Треба повиривати корені. Козячою ніжкою… Їх чотири…
— Чотири? Отже, треба чотири рази закладати козячу ніжку і рвати?
— На жаль, треба.
— Ну, то на сьогодні досить! — сказав сенатор і хотів швидко підвестись, але залишився сидіти й відкинув назад голову. — Шановний добродію, ви не можете від мене вимагати того, що перевищує людську силу, — мовив він. — Я себе не дуже добре почуваю… На сьогодні з мене принаймні досить… Чи ви не будете такі ласкаві відчинити на хвилинку вікно?
Пан Брехт виконав його прохання й сказав:
— Я був би дуже радий, пане сенатор, якби ви не відмовились заглянути до мене завтра або післязавтра, о котрій завгодно годині, тоді ми відкладемо операцію. Мушу признатися, що я й сам… А тепер я ще дозволю собі сполоскати вам ясна і змастити, щоб не так боліло…
Він зробив ці процедури, і сенатор пішов. Лікар, білий як крейда, провів його до дверей, співчутливо стискаючи плечима; він більше ні на що вже не мав сили.
— Хвилиночку… прошу! — кричав Йозефус, коли вони йшли приймальнею; той крик Томас Будденброк чув ще й на сходах.
Козячою ніжкою… атож, це буде завтра. А що тепер? Додому і якнайшвидше лягти, спробувати заснути. Зуб уже наче так не болів, тільки якось тупо, прикро пекло в роті. Отже, додому… Він поволі йшов вулицями, машинально відповідав на поклони, з задуманим, неуважним виразом в очах, ніби розмірковував про те, що ж, властиво, з ним діється.
Дійшовши до Рибальської, він завернув униз лівим тротуаром. Кроків через двадцять його занудило. «Зайду до пивниці по той бік і вип’ю чарку коньяку», — подумав він і ступив на бруківку. Та ледве він досяг середини вулиці, як сталося лихо. Його ніби чиясь рука схопила за мозок і з неймовірною силою, з страхітливою, дедалі більшою швидкістю почала ним описувати кола — великі, менші, ще менші, і врешті з незмірною, брутальною, безжальною жорстокістю шпурнула його в кам’яну середину тих кіл… Він ще зробив півоберта, заточився і, піднісши руки, впав на мокрий брук.
Оскільки вулиця була стрімка, ноги його опинилися вище за тулуб. Він упав долілиць, і під головою в нього відразу почала розтікатися кривава пляма. Циліндр відкотився вниз по бруківці, хутро було заляпане болотом і мокрим снігом, а руки в білих лайкових рукавичках лежали простягнені в брудній калюжі.
Так він лежав довго, поки надійшли якісь люди і перевернули його.
Розділ восьмий
Пані Перманедер піднімалась парадними сходами; однією рукою вона підбирала спереду сукню, а другою притискала до щоки велику руду муфту. Вона швидше бігла, спотикаючись, аніж ішла, капор був насунутий на голову недбало, щоки пашіли, а на верхній, ледь віддутій губі виступило кілька крапельок поту. Хоч ніхто її не зустрів, вона, поспішаючи вперед, весь час щось шепотіла сама до себе, і з того шепоту подеколи раптом виривалося якесь слово, сказане зі страху майже вголос…
— Це нічого… — казала вона. — Це ще нічогісінько не означає… Господь цьогд не допустить… Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.