Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

з гармат, є розвилина на дереві, розвилка на дорозі тощо; і всі ці слова мають одну спільну ознаку — «вилкість». Це — вирішальне враження від надзвичайно різних речей, які так називаються: їхня вилкоподібна форма, їхня вилкість. Якщо відштовхуватись від неї, то виявляється, що всі ці речі підпадають під те саме поняття; якщо виходити з первісного враження від «вилкости», то виявляється, що його наповнюють і доповнюють враження від різноманітних, цілком певних видів вил і вилок. Спільна в них, отже, форма, загальний вигляд, а відмінність полягає насамперед у тих різноманітних формах, яких вони можуть прибирати, а відтак і в предметах, що мають таку форму, у їхньому матеріалі, призначенні й т. ін. Та коли будь-які вила чи вилки можна порівнювати безпосередньо з будь-якими іншими вилами чи вилками й сприймати їх чуттєво, нехай навіть вони будуть лише у крейдяному малюнку чи в нашій уяві, то не так стоїть справа з різноманітними образами кохання; й увесь сенс цього прикладу зводиться до запитання, чи нема й тут, у всіх випадках, позаяк усі вила й вилки вилкоподібні, якої-небудь головної ознаки — чогось любовного, чи з категорії любови, чи такого, що нагадує любов. Але кохання — не предмет чуттєвого пізнання, його не сприймеш ні зором, ні яким-небудь іншим чуттям, воно — таке саме явище морального штибу, як і вмисне вбивство, справедливість чи зневага; а це, з-поміж усього іншого, означає, що можна вибудувати вельми звивистий, закріплений на різноманітних опорах ланцюг порівнянь між прикладами кохання, найвіддаленіші з яких бувають анітрохи, аж до діаметральної протилежности, не схожі один на одного й усе ж таки пов’язані між собою якимсь лише їм притаманним зв’язком. Виходить, ведучи мову про кохання, можна дійти навіть до ненависти; й усе ж таки причина цьому — не ота «амбівалентність», на яку так часто посилаються, не роздвоєність почуттів, а навпаки, саме абсолютна цілісність життя.

І все ж розмова, що вже зав’язувалася, могла продовжитись і з такого слова. Бо навіть якщо не закликати на допомогу вила, вилки й такі інші невинні речі, освічена бесіда нині здатна хутко перетерти на зубах суть і природу кохання, висловлюючись при цьому так захопливо, немовби ця природна суть криється в усіх виявах кохання, як ота «вилкість» — у гнойових вилах чи в розвилині на дереві. У такому разі кажуть (і Ульріха з Аґатою також могла підштовхнути до цього загальна звичка), що головне в усьому, пов’язаному з коханням, — лібідо, або кажуть, що це — еротика. Кожне з цих двох слів має свою, відмінну від другої історію, а проте ці історії, надто з огляду на сучасність, все ж таки можна порівнювати. Річ у тім, що коли психоаналіз (адже доба, яка ніколи не опускається в духовні глибини, любить почути, що вона має глибинну психологію) почав перетворюватися на буденну філософію, внісши авантюризм у міщанський побут, то й усе на світі заходилися пояснювати, посилаючись на лібідо, внаслідок чого тепер про це ключове й навіть схоже на відмичку поняття можна сказати все що завгодно, й не можна нічого сказати до пуття. І точнісінько те саме стосується й еротики; тільки в тих, хто глибоко переконано пов’язував з нею всі фізичні й психологічні зв’язки на світі, з власною еротикою було так уже від самого початку. Марна річ намагатися перекласти «лібідо» як «потяг і хтивість», тобто як сексуальне чи пресексуальне, а «еротика» — як «духовна, навіть надчуттєва ніжність»; до такого перекладу довелося б прикласти спеціальний історичний аналіз. Необізнаність робить таку нудну роботу приємною. І саме це й стало передумовою того, що розмова поміж двома шезлонґами не потекла заздалегідь визначеним руслом — куди спокійнішою і привабливішою їй видалася манера просто перелічувати якомога більше прикладів того, що називають коханням, і невимушено вмисне нагромаджувати їх, мов у якій-небудь грі, не гребуючи навіть геть безглуздими.

І вони, спокійно теревенячи, поділяли приклади, що спадали їм на думку, на всілякі групи й за всілякими ознаками — залежно від почуття, від предмета, на який воно спрямоване, й від форми, в яку воно виливається. Корисно було також спершу розглянути ту чи іншу поведінку й подивитись, чи заслуговує вона більшою чи меншою мірою у прямому або в переносному значенні своєї назви. Так зусібіч нагромаджувався різноманітний матеріал.

Та насамперед мова мимоволі зайшла про почуття; адже вся суть кохання, здавалося б, у почуванні. Тим глибше може вразити відповідь, що в коханні чого-чого, а почуття — найменше. Для незайманої недосвідчености воно — мов цукор і зубний біль: не зовсім, либонь, таке солодке й не зовсім таке болісне, але воднораз докучливе, мов ґедзі, що обсідають худобину. Можливо, не кожному, хто сам страждає від мук кохання, це порівняння видасться зразковим; проте й звичайний опис кохання, по суті, мало чим відрізняється від такого порівняння: тривоги і страхи, туга, щем і невиразні бажання! Нічого певнішого сказати про цей стан споконвіку ще нікому, здається, не щастило. Але така невиразність почуттів властива не лише коханню. Незалежно від того, щаслива людина чи сумна, пізнає вона теж не так категорично й прямолінійно, як відрізняє гладеньке від шерехатого; та й решту почуттів не дуже легко розпізнати шляхом суто чуттєвим, сказати б, на дотик. Тим-то вже за такого повороту в розмові слід було зробити зауваження, яке могли б гідно його доповнити, а саме про неоднакові задатки й розвиток почуттів. Такі слова Ульріх сказав, перше ніж зробити своє зауваження; а міг би й сказати: задатки, розвиток і зміцнення.

Бо своє зауваження він почав зі звичайного, відомого з досвіду факту, що будь-яке почуття приносить із собою переконливу впевненість у ньому (і це становить, очевидно, невіддільну рису його суті), й додав, що з таких самих загальних причин слід припустити: вже в цій суті немалою мірою закладена й відмінність почуттів. Це підтверджують, мовляв, і його (приклади). Любов до товариша має інше походження й інші головні риси, ніж кохання до дівчини, кохання до жінки вже змарнілої — інші, ніж кохання до жінки священно неприступної; і вже зовсім докорінно різняться між собою почуття, котрі відходять одне від одного ще далі; це, щоб тему кохання вже не полишати, — саме кохання, пієтет, похітливість, послух та всілякі різновиди кохання й відрази. Якщо взяти до уваги обоє цих припущень, то почуття, виходить, від початку до кінця мають бути міцні й прозорі, як кристали. Й усе ж таки нема такого почуття, щоб воно було беззастережно