Читати книгу - "11/22/63"

— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.

— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.

Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.

Потім Джинні англійською:

— О Боже мій, це рушниця?

Все зупинилося, включно — так мені вчувалося — з моїм серцем.

Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха», фальшиво, як чорт мене забирай.

— Він втрачати роботу, у нас нема грошей, а цей божевільний чоловік купляти собі рушниця. Я йому кажу: «Постав у шафу, ти, скажений айдіот, щоб я зі страху вагітність не скинути».

— Хочу постріляти по мішенях, от і все, — сказав Лі. — Я добрий стрілець був, коли служив у морській піхоті. Жодного червоного прапорця не отримав[578].

Знову тиша. Здавалося, вона триває вічність. А тоді великий дядько, король ситуацій де Мореншильд, вибухнув сміхом:

— Ну-ну, не мороч голову тому, хто сам кого завгодно заморочить! То як же це ти в нього промазав, Лі?

— Я ані біса не розумію, про що ви говорите.

— Про генерала Вокера, хлопчику! Хтось мало не розплескав його ненависний до негрів мозок по стіні його ж кабінету в нього вдома, на Черепаховому Ручаї. Ти хочеш сказати, ніби нічого про це не чув?

— Я останнім часом не читав ніяких газет.

— Невже? — здивувалася Джинні. — А хіба не «Таймз Гералд» я бачу он на тому стільці?

— Я хотів сказати, що не читаю новин. Депресивні вони якісь. Тільки сторінку гумору проглядаю та оголошення про роботу. Великий Брат каже: шукай роботу або твоя дитина помре з голоду.

— Отже, це не ти там так безславно промазав, ге? — перепитав де Мореншильд.

Дрочить його. Закидає наживку.

Питання — навіщо? Тому що де Мореншильд навіть у своїх найбільш диких мріях не міг собі уявити, ніби такий нікчема, як Оззі Кролик, був саме тим стрільцем того вечора… або тому, що він знає, що саме Лі ним і був? Може, через те, що Джинні помітила гвинтівку? Як би мені хотілося, усім серцем хотілося, щоби там зараз не було жінок. Аби випав шанс почути суто чоловічу бесіду Лі сам на сам з його задушевним аміґо, тоді, можливо, знайшлась би й відповідь на моє питання. А так я досі не мав певності.

— Ви гадаєте, я настільки божевільний, що в когось стрілятиму, коли мені через плече зазирає Едгар Гувер? — Лі заговорив, явно намагаючись потрапити в завдану інтонацію: не грати з себе Тихого Міча, а підспівувати Циніку Джорджу, але виходило це в нього доволі кепсько.

— Ніхто не вважає, буцімто ти в когось стріляв, Лі, — промовила Джинні примирливим тоном. — Тільки пообіцяй, що коли твоя дитина почне ходити, ти знайдеш безпечніше, ніж ця шафа, місце для рушниці.

На це щось російською відповіла Марина, але ж я бачив час від часу її дитину на бічному подвір’ї, отже, і здогадався, про що вона каже — що Джун уже ходить.

— Джуні сподобається такий гарний подарунок, — сказав Лі, — але ми Великдень не святкуємо. Ми атеїсти.

Він, може, й був атеїстом, але, судячи з нотаток Ела, Марина — за допомоги свого обожнювача Джорджа Бухе — вже встигла таємно охрестити Джун, якраз десь у період Ракетної кризи.

— Ми теж, — заявив де Мореншильд. — І тому ми святкуємо день Великоднього Зайця! — Він передислокувався ближче до лампи, і його громовий регіт мене буквально оглушив.

Так вони, мішаючи англійську з російською, теревенили ще хвилин з десять. Потім Джинні сказала:

— Ну, ми тепер залишаємо вас з миром. Здається, ми були підняли вас з ліжка.

— Ні, ні, ми не спали, — заперечив Лі. — Дякую, що заїхали.

— Ми ж скоро ще побалакаємо, еге ж, Лі? — промовив Джордж. — Можеш приїхати до мене в Кантрі-клуб. Організуємо тамтешніх офіціантів у колектив.

— Звісно, звісно.

Вони вже рухалися до дверей.

Де Мореншильд проговорив щось іще, але занадто тихо, я дочув лише кілька слів. Чи то «приперти назад», чи то «прикрив твій зад», хоча, як мені здається, такий сленг ще не був поширеним у шістдесяті.

Коли ти її встиг приперти назад? Це він сказав? Маючи на увазі «коли ти гвинтівку встиг приперти назад?»

Я прослухав плівку з півдесятка разів, але на суперповільній швидкості щось достеменніше розібрати було неможливо. Я ще довго лежав без сну, після того як лягли спати Освальди; не спав я ще й о другій ночі, коли коротко заплакала Джун і знову занурилась в сон під заспокійливу колисанку своєї матері. Я думав про Сейді, котра накачана морфієм спала зараз неспокійним сном у шпиталі Паркленд. Палата бридка, ліжко вузесеньке, але там я міг би заснути, я не мав у цьому сумнівів.

Я думав про де Мореншильда, цього любителя розідрати на собі сорочку, навіженого актора, немов з якоїсь антрепризи. «Що ти сказав, Джордже? Що ж ти сказав там, у самому кінці? Чи насправді: „коли ти встиг її приперти назад?“ Чи то було: „це я просто так, навздогад“. Або, може: „буде ще шанс, не випадай в осад“. Чи щось зовсім інше?»

Нарешті я заснув. І побачив сон, ніби я гуляю з Сейді на якомусь ярмарку. Ми заходимо до стрілецького тиру, і там стоїть Лі, уперши в плече приклад своєї гвинтівки. За стійкою тиру стоїть Джордж де Мореншильд. Лі робить три постріли й не влучає в жодну з мішеней.

— Вибач, синку, — каже де Мореншильд. — Призів не передбачено для тих, кому належать червоні прапорці.

А потім він обертається до мене й регоче.

— Ану ти спробуй, синку, може, в тебе вийде краще. Хтось же мусить убити президента, то чом би й не ти?

Я прокинувся з першим, ще ніяковим світлом ранку. Освальди наді мною спали далі.

7

У Великодню неділю я знову сидів серед дня на парковій лаві на Ділі-Плазі й дивися на осоружний цегляний куб Сховища шкільних підручників, загадуючись, що ж мені робити далі.

Через десять днів Лі мав поїхати з Далласа в Новий Орлеан, місто свого народження. Там він знайде роботу мастильника механічного обладнання в одній з кавових компаній і винайматиме собі помешкання на Магазин-стрит. Проживши приблизно два тижні