Читати книгу - "Син"

«Ти вбивця мого сина!» — пульсувала в голові жінки одна-єдина думка.

Уранці вона повинна була вирушати на своєму літаку до Мідленда.

— Коли ти повернешся? — спитав її Томас.

«Коли його ховатимуть», — подумки проказала вона.

Ричард, навіть помираючи, не міг приховати своєї ненависті до Джинні. І це було взаємне почуття. Але в погляді Томаса було щось таке…

— Гаразд, — вимовила вона вголос. — Завтра я повернуся.

Вона мусила продати земельну ділянку в Спраберрі Волтові та Еймосові Бенсонам, які запропонували їй шістнадцять доларів двадцять шість центів за акр; а вона наполягала на дев’ятнадцяти доларах. Ціна була висока, та, як кажуть, усяке буває.

— Поїдеш із нами на ранчо? — запитав Волт після ділової розмови. — Сезон полювання на перепілок уже розпочався.

Це було б справді чудово: Бенсони були її давніми друзями; Волт, який овдовів рік тому, завжди по-особливому ставився до неї. Таж ні — вона-бо обіцяла. І тому їй треба повертатися до Сан-Франциско. А чому вона так поспішає — Бенсонам краще не знати.

І знову хоспіс. Джинні всеньку ніч просиділа біля ліжка Ричарда, втупившись поглядом у його похмуре, сповнене злості обличчя. Ось так вона незабаром сидітиме й біля власного сина. Батькам Ричарда, як їй було відомо, ніхто нічого не казав, а вони ж мали повне право про це знати. Може, з’ясувати їхні імена й номер телефону та розповісти їм усе? Так вона й зробить. А може, усе-таки не варто їй встромляти носа в чужі справи? Вона ж… боїться цього — боїться так, як нічого ще у своєму житті не боялася! Ні, краще їй зараз поговорити з Богом. Нехай залишить Томасові життя, а за це візьме все що завгодно: її власне життя або всі її гроші. Джинні молилася до самісінького ранку, у глибині душі знаючи, що все це марно: її син помре. Коли ж благословилося на світ, сіла у свій «Гольфстрім» і полетіла назад до Бенсонів (за дві години польоту бодай подрімати вдалося). Сказала їм, що Саддам Хусейн збирається вдертися до Кувейту.

— То це тому твоя ціна така висока?

Їй несила вже було щось пояснювати.

— Що сталося, любонько? — стурбовано запитав Волт.

Найдужче їй зараз хотілося залишитися в нього на ранчо — сидіти поряд із ним у патіо й пити вино, не думаючи про своє горе. Та їй треба повертатися до Сан-Франциско.

І задля чого вона гасає туди-сюди, мов навіжена? Звісно ж, через гроші. Через гроші, що насправді нікому не потрібні: ні їй, ні її дітям, ні бодай комусь із її знайомих. Але Джинні все одно готова на все, чи майже на все, заради цих грошей. Навіть подорожувати літаком по кілька разів на день, як-от зараз. Божевілля якесь! Урешті-решт, їй довелося згодитися на ціну Бенсонів.

Волт знову запрошував її до себе. І вона довго-довго дивилася йому у вічі: ось він — її шанс. Колись цей чоловік залицявся до неї, і Джинні сказала йому «ні». Якщо відмовить і тепер, це буде остання його спроба… Ні — вона повинна летіти до Томаса, і край. Усе, вибір зроблено: упродовж наступних кількох тижнів її життя обмежуватиметься номером у готелі «Фермонт» (це вночі) та квартирою сина (удень). Вона допомагатиме йому відчистити помешкання від усілякого мотлоху, а особливо від отих потворних, позбавлених смаку картин Ричарда. І Томас вижив — ліки поступово витягли його з обіймів смерті. Він знову став казати до неї «мамо» (а «Джинні» — хіба що коли дуже злився).

Вона знає, що люди завжди жаліли її, уважаючи, що життя таких, як вона, позбавлене сенсу. Але це зовсім не так. Людина, яка живе заради інших, не має змоги розпоряджатися власним життям. Вона ж не втратила своєї свободи навіть зараз, лежачи на цьому килимі, не в змозі поворухнутися. Це ж бо значно краще, ніж лікарня, де в тобі штучно підтримують життя, коли це вже не потрібно. Там вона не могла б навіть померти з власної волі.

Ось Джинні — знов у величезній кімнаті. Сонячні промені, що проникають сюди крізь продірявлений дах, мало не засліплюють її. Навколо неї — скособочені меблі… І взагалі приміщення має такий вигляд, ніби тут був погром. Що ж, якщо так, то й так.

У повітрі — якийсь солодкий-солодкий аромат. Так хороше від нього, так спокійно! Це може бути лише ґілеадський бальзам — жінка впевнена в цьому. От тільки — хіба тепер уже пора тополиних бруньок? А який зараз узагалі місяць? А рік? Вона вже не спроможна пригадати. Колись давно вони з Генком насаджали навколо резервуара з водою тополиних пагінців, а тепер там — справжній гай прегарних височенних тополь. Тобто щось вона та й зробила, аби земля довкола стала кращою, ніж була. І це завдяки полковникові, який навчив її втирати сік бруньок тополі в кінчики пальців, щоб потім увесь день насолоджуватися чудовим запахом ґілеадського бальзаму (якщо ж зачерпнути долонями води й ковтнути, здається, ніби п’єш цей аромат). Перейнявши прадідову звичку, Джинні потім і Генка цьому навчила. А тепер відчуває, що вони обидва вже чекають на неї.

Розділ 65

Улісс Ґарсія

Учора він почув оглушливий гуркіт, а тоді побачив, як приземляється на посадковий майданчик особистий літак старої господині. Ну й видовище це було: зі здоровенної крилатої машини, де могли б, мабуть, уміститися десь тридцятеро людей, виходить одна-єдина пасажирка! На таких літаках — із написом «Гольфстрім» на борту — зазвичай літають наркотрафікантес. Вибравшись із літака, стара всілася у свій особистий автомобіль, що вже чекав на неї.

Навіть побачивши її здалеку, хлопець так розхвилювався, що йому аж обідати перехотілося, попри те, що він увесь ранок пропрацював, не розгинаючи спини.

Трохи згодом він побачив її на задньому сидінні того ж таки авто (це був «кадилак»): вона з високо піднесеною головою об’їжджала свої землі, уважно-уважно обдивляючись усе навколо. А потім — уже, мабуть, наставав час вечері — він зважився проскакати поблизу величезного білого будинку. І таки побачив стару господиню, яка сиділа на просторій терасі, гортаючи якісь папери.

Під’їхавши зовсім близько до неї, юнак скинув капелюха зі словами:

— Доброго вечора. Я — Улісс Ґарсія.

Вона явно неохоче підвела голову — певно, хлопець відволікав її від важливих справ. Але він так приязно