Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Молоді люди видавали розлючені крики, як-от «Останній мерзотник!» і «Негідний паскудник!», від яких м-р Маррі бентежився тільки сильніше. За якусь мить книгопродавець нарешті збагнув, що адресовано ці знущання не йому, а м-ру Норреллу.

— Перепрошую, джентльмени, — промовив він, — якщо вам не завдасть великого клопоту, не могли би ви власкавити мене хоч якимсь поясненням, хто ви такі.

Молоді люди здивувалися. Їм здавалося, все ж таки їх знають трохи краще. Вони представились. Це були троє наказних спудеїв Стрейнджа: Генрі Пурфуа, Вільям Гедлі-Брайт і Том Леві.

Генрі Пурфуа і Вільям Гедлі-Брайт були високі й вродливі, а Том Леві — дрібний і субтильний, з чорною чуприною та очима. Як вище вже мовилося, перші належали до високородної англійської аристократії, а от пращури Тома, колишнього вчителя танців, усі були родом з гебреїв. На щастя, ні Гедлі-Брайт, ні Пурфуа не переймалися ні рангами, ні походженням. Вони знали, що Том найбільш обдарований поміж них, покладалися на його думку в усіх питаннях магічної науки, а також, як не рахувати звертання до нього на ім’я (тоді, як він їх називав лише «містер Пурфуа» і «містер Гедлі-Брайт») та очікувань, що він попідбирає всі забуті ними книжки, ставились до нього як до рівні.

— Ми не можемо сидіти склавши руки поки цей мерзотник, ця потвора нищить шедевр містера Стрейнджа! — заявив Генрі Пурфуа. — Дайте нам якесь завдання, містере Маррі! Більшого ми не просимо!

— І якби це завдання дозволяло ненароком проштрикнути містера Норрелла гострою шаблею, то ціни б йому не було, — додав Вільям Гедлі-Брайт.

— Може хтось із вас рушити за містером Стрейнджем і вернути його назад? — запитав м-р Маррі.

— Аякже! У нас для цього є Гедлі-Брайт! — проголосив Генрі Пурфуа. — Він же колись служив ад’ютантом герцога під Ватерлоо. І найбільше в світі любить ганяти верхи на карколомній швидкості.

— Вам відомо, куди вирушив містер Стрейндж? — запитав Том Леві.

— Два тижні тому він був у Женеві, — відповів м-р Маррі. — Сьогодні вранці я одержав від нього листа. Можливо, він досі там. Або вже вирушив до Італії.

Відчинилися двері, і всередину зайшов Шеклтон, перука якого вкрилася краплями, ніби численними скляними намистинками.

— Усе гаразд, — заявив він з порога м-ру Маррі. — Усі книжки в тюках.

— Ви їх бачили на власні очі?

— Звісно. Смію припустити, навіть у магічний спосіб не так легко змусити щезнуть десять тисяч книжок.

— Мені би вашого оптимізму, — проказав Том Леві. — Перепрошую, містере Маррі, та все, що я чув про містера Норрелла, доводить, що він не покладатиме рук, поки справу не буде зроблено. В нас немає часу ждати на повернення містера Стрейнджа.

Шеклтон здивовано озирнувся на людину, яка так упевнено говорила про магічні справи.

М-р Маррі поквапно представив йому трьох учнів Стрейнджа.

— Як ви гадаєте, скільки ми маємо часу? — поцікавився він у Тома.

— День? Щонайбільше, два. Скільки б не було, до повернення містера Стрейнджа ми не дотягнемо. Думаю, містере Маррі, ви повинні доручити це нам, а ми вже спробуємо щось вичаклувати супроти Норреллової магії.

— А такі закляття існують? — М-р Маррі з сумнівом подивився на магів-новачків.

— О, сотні! — відповів Генрі Пурфуа.

— І вони вам відомі? — запитав м-р Маррі.

— Нам відомо про них, — озвався Гедлі-Брайт. — Можливо, разом нам удасться скласти яке-небудь пристойне заклинання. От би зрадів містер Стрейндж, якби нам вдалося, поки він повернеться з материка врятувати його книжку! Ото б у нього з подиву очі на лоба полізли!

— А як щодо отієї Пейлової чаровницької штуки, як там її? — запитав Генрі Пурфуа.

— Я зрозумів, про що йдеться, — закивав Вільям Гедлі-Брайт.

— Це дуже сильний засіб доктора Пейла, — пояснив Генрі Пурфуа м-ру Маррі. — З його допомогою закляття можна обернути проти того, хто його наклав. Почнуть зникати книжки в самого містера Норрелла, або ж їхні сторінки спорожніють! Зрештою, саме на це він і заслуговує!

— Не думаю, що містер Стрейндж зрадіє, коли, повернувшись додому, дізнається, що ми знищили найціннішу магічну книгозбірню в усій Англії, — проказав Том. — Крім того, Пейлові віддзеркалення та захист потребують квіліфона[322].

— Чого? — перепитав м-р Маррі.

— Квіліфона, — пояснив Вільям Гедлі-Брайт. — У трактатах доктора Пейла повно апаратів для чарування. Здається, квіліфон — то ніби покруч сурми і двозубої виделки…

— …а згори в нього чотири металеві кулі, які постійно обертаються, — додав Генрі Пурфуа.

— Зрозуміло, — проказав м-р Маррі.

— На квіліфон піде забагато часу, — твердо заявив Том. — Мені здається, краще звернути увагу на профілаксис[323] де Чипа[324]. Він не потребує багато часу, і якщо його правильно накласти, то він стримає Норреллову магію на досить тривалий час і дасть нам змогу доправити звістку Стрейнджу.

Цієї миті відчинилися двері, і в крамницю зайшов неохайний на вигляд парубійко в шкіряному фартуху. Він трохи зніяковів від того, що погляди зусібіч звернулися до нього. Тому смикнувся, ледве вклонившися, передав Шеклтону клаптик паперу і хутко зник.

— Що там, Шеклтоне? — запитав м-р Маррі.

— Повідомлення з Темз-стрит. Там зазирнули до книжок. Вони всі порожні — на сторінках не лишилося ні слова. Мені шкода, містере Маррі, але «Літопису й чину англійської магії» більше не існує.

Вільям Гедлі-Брайт глибоко запхав руки в кишені й тихо присвиснув.

Спливали години, і невдовзі стало зрозуміло, що в обігу не збереглося жодного примірника Стрейнджевої книжки. Вільям Гедлі-Брайт і Генрі Пурфуа наполягали на тому, щоби викликати містера Норрелла на дуель, але їм пояснили, що м-р Норрелл — літній джентльмен, який рідко займається фізичними вправами, і його зроду не бачили ані з шаблею, ані з пістолем. І якщо його викличе на дуель чоловік у розквіті сил (чи навіть солдат), це за жодних обставин не назвуть ані відстоюванням справедливості, ані захистом честі. Гедлі-Брайт і Пурфуа прийняли цей довід із гідністю, та Пурфуа все одно не хотів здаватись і обвів кімнату сповненим надії поглядом, шукаючи персону настільки ж немічну, як і м-р Норрелл. Він довго розглядав Шеклтона.

Інші друзі Стрейнджа тимчасом висловлювали м-ру Маррі свої співчуття, а подекуди й давали волю гніву на м-ра Норрелла. Приїжджав лорд Портісгед і розповів, що листом повідомив м-ра Норрелла про кінець їхньої дружби, а Ласеллза — про свою відставку з посади редактора «Друзів англійської магії» та відмову від передплати.

— Відтак, джентльмени, — повідомив він учнів Стрейнджа, — я тепер належу винятково до вашої партії.

Стрейнджеві учні запевнили його милість, що він учинив правильно і