Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— І Мілл узяв за мене такий дріб’язок?

— Він вочевидь не знав твоєї справжньої ціни.

Юшу всміхнувся на всі кутні.

— А ти так само гостра на язик, еге ж?

Шаллан допомогла йому зіп’ястися на ноги, і Юшу покульгав назад до маєтку.

На півдорозі до них долучився Балат, який узяв брата під руку.

— Дякую тобі, — шепнув боржник. — Шаллан каже, що це ти мене врятував. Дякую, брате.

Юшу заплакав.

— Я… — Балат перевів погляд на дівчинку, а відтак знову на хлопця. — Ти мій брат. Ходімо додому й приведімо тебе до ладу.

Переконавшись, що про Юшу подбають, Шаллан залишила їх і, зайшовши до будинку, піднялася сходами, прослизнула повз батькові осяйні покої, добулася до своєї кімнати й сіла на ліжко.

Де стала чекати, коли гряне великобуря.

Знизу здійнялися крики. Дівчинка зажмурилася.

Зрештою двері в кімнату відчинилися.

Шаллан розплющила очі. На порозі стояв батько, а за ним — на підлозі в коридорі — було видно чиєсь скорчене тіло. То була буфетниця, Мінара. Вона лежала якось дивно — вивернувши одну руку під неприродним кутом — і, посмикуючись та скімлячи, плямувала стіну кров’ю, намагаючись відповзти.

Батько зайшов до кімнати і зачинив за собою двері.

— Ти знаєш, що я нізащо не зроблю тобі боляче, — півголосом мовив він.

Донька кивнула, заливаючись сльозами.

— Я знайшов спосіб тримати себе в руках, — сказав батько. — Я маю просто випускати свій гнів. Це не моя вина: його провокують ті, хто не слухає моїх розпоряджень.

Заготоване заперечення — що той не відіслав її до своєї кімнати негайно, а тільки заборонив їй виходити звідти без дозволу — так і застигло в Шаллан на вустах. Дурна відмовка. Вони обоє знали, що вона свідомо не скорилася.

— Шаллан, я не хотів би карати за твій непослух іще когось, — промовив батько.

«Батько»? Це бездушне чудовисько?

— Час приспів, — сказав той, кивнувши. — Ніякої більше поблажливості. Якщо ми прагнемо здобути вплив у Я-Кеведі, нам не можна виявляти слабкості. Ти зрозуміла?

Дівчинка кивнула, нездатна спинити сліз.

— От і добре, — сказав батько. Він поклав долоню їй на голову і погладив по волоссю. — Дякую.

І вийшов, зачинивши за собою двері.

49. Спостерігаючи, як змінюється світ

Шаллан вийшла з екіпажа на каретному дворі Посадського торжища, і її провели до сходів, пророблених у кам’яному узгір’ї. Вона піднялася ними й боязко ступила на терасу, висічену в схилі пагорка, де за численними металевими столиками попивали вино й теревенили світлоокі стиляги.

З такої висоти військові табори були мов на долоні, але огляд відкривався в бік Першопочатку — на схід. Така неприродність розташування тераси породжувала відчуття незахищеності. Шаллан звикла, що сади, балкони та патіо завжди були з підвітряного боку. Так, звісно: в очікуванні на стихію завсідники тут навряд чи збиралися, але відчуття все одно було дивне.

Підійшовши до відвідувачки, мажордом у чорно-білому склав їй уклін, звертаючись до тої «Ваша Світлосте Давар» — відрекомендуватися сама вона не встигла. Доведеться звикнути, що в Алеткарі вона легко впадає в око. Вирушаючи за служником, який повів її поміж столиків, Шаллан відправила охоронців відпочивати в більше приміщення, висічене в камені далі праворуч. Воно мало надійний дах і повноцінні стіни, щоб його можна було повністю ізолювати, перетворивши на таку собі кордегардію, де вартові могли зачекати, доки господарі їх покличуть.

Дівчина привертала погляди інших відвідувачів. Що ж — от і добре. Вона тут, щоб перевернути їхній світ із ніг на голову. Що більше про неї говоритимуть, то ви́щатимуть її шанси — коли дійде до діла — переконати їх дослу́хатися до своєї думки щодо паршменів. Тих у таборі було безліч, і то куди не поткнися — навіть у цій розкішній винарні. Шаллан зауважила: в кутку троє паршменів переставляли пляшки зі стелажів під стіною у ящики. Монотонність їхніх рухів справляла враження невблаганної.

Ще кілька кроків підвели дівчину до мармурової балюстради на самому краю тераси — з безперешкодним видом прямо на схід — де за окремим столиком сидів Адолін. Біля стіни неподалік стояли двоє людей із Далінарової особистої охорони: княжич вочевидь був завеликим цабе, щоб відсилати його охоронців до кордегардії.

Адолін гортав журнал — надто великоформатний, щоб його могли сплутати з жіночою книжкою. Шаллан бачила такі видання з мапами баталій, моделями обладунків або зразками архітектури. Але в цьому вона здивовано зауважила ґліфи — посторінкові пояснювальні написи, які зробила жіноча рука. Йшлося про моду Ліафору й Азіру.

Адолін мав вигляд не меншого красеня, ніж раніше. А може, й більшого — адже тепер той тримався майже зовсім невимушено. Але їй він голови не задурить. Мета цього побачення для неї — альянс із Домом Холін, який допоможе її братам і забезпечить ресурси, щоб викрити Спустошувачів і відкрити Урітіру.

Шаллан не могла дозволити собі виявів слабкості. Вона мала контролювати ситуацію, не запобігати в княжича ласки й не…

Забачивши наречену, Адолін згорнув журнал і підвівся, широко всміхаючись.

«Ох, буря забирай! Ця його усмішка…»

— Ваша Світлосте Шаллан, — промовив княжич, простягаючи їй руку. — Як вам ведеться в таборі Себаріала?

— Дякую, добре, — відказала вона, всміхнувшись.

Від вигляду тієї кучми неслухняного волосся їй так і кортіло запустити в неї пальці. «Наші діти матимуть найдивніше волосся у всьому Рошарі, — подумала дівчина. — Золотаво-чорні пасма батька-алетійця, мою рудизну, а ще…»

Невже вона справді думає про дітей? Так зарання? От дурне дівчисько!

— Він дуже ласкавий до мене, — додала Шаллан, силкуючись трішечки заспокоїтися й опанувати себе.

— Певне, тому, що ви його родичка, — сказав Адолін, допомагаючи їй сісти й підсовуючи стільця. Княжич зробив це сам, без допомоги мажордома. Шаллан не сподівалася такого жесту від аристократа. — Себаріал відчуває, що діватися йому нікуди… А взагалі про таких кажуть «скільки вб’єш, стільки в’їдеш»…

— Гадаю, він може вас здивувати, — зауважила дівчина.

— О, він уже не раз доводив це на ділі!

— Справді? Коли?

— Ну, — промовив Адолін, сідаючи за столик, — одного разу під час наради за участю короля він… е-е… видав непристойний і громоподібний звук… — Княжич усміхнувся й, нібито ніяковіючи, знизав плечима — але не спаленів, як, певне, спаленіла б на його місці Шаллан. — Це рахується?

— Навряд. Знаючи дядечка Себаріала як облупленого, сумніваюся, що така поведінка з його боку дивує — цього радше очікуєш.

Адолін закинув голову й засміявся:

— Гадаю, ви маєте рацію. Як в око влучили.

Він здавався таким упевненим у собі — але не бундючним, як-от колись її батько. Дівчині, власне, спало на думку,