Читати книгу - "Щиголь"

— Хіба мама не буде щасливою? — прошепотіла Кітсі, штовхнувши мене під ребра своїм маленьким гострим ліктем, коли ми поквапно поверталися до кімнати місіс Барбур.

І спогад про те, з якою радістю зустріла місіс Барбур наше повідомлення («Скажи їй ти, — порадила мені Кітсі, — вона буде вдвічі щасливіша, якщо почує це з твоїх уст»), був тією миттю, яку я знову й знову повторював у своїй пам’яті, і вона ніколи мене не стомлювала: її приголомшений погляд, а потім радість, яка розквітла на її холодному, стомленому обличчі. Вона простягла одну руку до мене, а другу до Кітсі, але чудова усмішка — я ніколи цього не забуду — призначалася тільки мені.

Хто б міг подумати, що я можу зробити когось таким щасливим? Чи що сам я можу бути таким щасливим? Я вистрілював почуттями, наче з рогатки; після буття замкненим та анестезованим протягом стількох років моє серце дзвеніло й стукало, літаючи, наче бджола під склом, усе було для нього яскравим, гострим, плутаним, хибним — але це був чистий біль, на відміну від тупого смутку, що гнітив мене протягом років, коли я жив на пігулках, наче гнилий зуб, хворе, брудне ниття чогось зіпсованого. Ясність збуджувала мене; це було так, ніби я зняв забруднені окуляри, які затуманювали все, що я бачив. Усе літо я прожив у практично гарячковому стані: я дзвенів, божеволів, вибухав енергією, харчувався самим лише джином із креветками й надихався стуканням тенісних м’ячиків. І міг думати лише про Кітсі, Кітсі, Кітсі!

Але ось минуло чотири місяці, настав грудень, прийшли холодні ранки, у повітрі дзвеніло Різдво, а ми з Кітсі були заручені, і хіба не щасливим я себе почував? Та хоч усе було надто досконалим, серця й квіти, як у кінці музичної комедії, мене раптом опанувала нудьга. З невідомих причин потік енергії, який проніс мене через усе літо, десь у середині жовтня викинув мене у мряку смутку, що нескінченно простягалася в усіх напрямках: за рідкісними винятками (Кітсі, Гобі, місіс Барбур), я зненавидів усіх людей, що оточували мене, не звертав уваги на те, що вони казали, не міг розмовляти з клієнтами, не міг чіпляти етикетки на свої товари, не міг їздити в метро, уся людська діяльність здавалася мені безглуздою, незрозумілою, таким собі чорним ворушінням мурах у пустельному місці, ніде не було жодного зблиску світла, хоч би куди падав мій погляд; антидепресанти, які я ретельно ковтав вісім тижнів, анітрохи мені не допомогли, не допомогли мені й ті, які я приймав раніше (на той час я вже перепробував їх усі; мабуть, я належав до тих двадцяти відсотків нещасних, у яких виникали не квітучі поля та барвисті метелики, а головний біль та суїцидальні думки); і хоч темрява іноді прояснювалась і я міг бачити своє оточення, знайомі контури поновлювали свої форми, наче меблі в спальні перед світанком, — моя полегкість завжди була тимчасовою, бо цілковитий світанок ніколи не приходив, речі завжди затягувалися темрявою, перш ніж я встигав зорієнтуватись, і я знову відчував, як мої очі наповнюються чорнилом і я провалююсь у пітьму.

Я не знав, чому раптом настрій у мене так зіпсувався. Я не зміг подолати свої почуття до Піппи і знав, що, мабуть, ніколи їх не подолаю, й виходило, з ними мені доведеться жити, зі смутком любити жінку, з якою я ніколи не зможу бути поруч; але більш нагально переді мною постали труднощі (які я раптом виявив), пов’язані з тим, що мене все глибше затягувало у водоверть спілкування. Ми з Кітсі більше не втішалися приємними вечорами à deux[153], тримаючись за руки, самі на диванчику в напівтемряві ресторану. Натомість тепер майже щовечора відбувалися гулянки з її друзями, сповнені гамірних веселощів, коли (засмиканий, не підтриманий наркотиками, напружений до останнього синапса) я був неспроможний виявити достатній соціальний запал, а надто коли почувався стомленим після роботи — а потім до цього ще й додавалися підготовчі заходи до весілля, лавина дрібниць, у яких я мусив брати участь із таким самим ентузіазмом, як і вона, яскравий шквал брошурок і товарів. Цей клопіт вона сприймала як повноцінну роботу: відвідати продавців канцелярських товарів та квітів, вибрати компанію з обслуговування бенкету й постачальників, назбирати зразки тканин і коробок із птифурами та зразками тістечок, хвилюватись і постійно просити мене допомогти їй зробити вибір між практично однаковими відтінками на кольоровій шкалі кремового й лавандового, скоординувати низку «дівочих вечірок» зі своїми дружками та «хлопчачих вікендів» — для мене з друзями друзів (чи, бува, не Платт їх організовуватиме? У такому разі я можу розраховувати принаймні на те, що не залишуся тверезим), — а потім зі стосиками яскравих буклетів обміркувати плани на медовий місяць (Фіджі чи Нантакет[154]? Міконос[155] чи Капрі?).

— Фантастично, — казав я своїм новим люб’язним, спеціально для Кітсі відрепетируваним голосом, — це все просто чудово. — Хоч якщо взяти до уваги стосунки її родини з водою, то здавалося дивним, що вона не виявляла цікавості ані до Відня, ані до Парижа, ані до Праги, ані до будь-якого місця призначення, що не було островом посеред паскудного океану.

Проте я ще ніколи так упевнено не дивився в майбутнє. І коли я нагадував собі про правильність мого курсу, а я нагадував про це собі часто, мої думки летіли не тільки до Кітсі, а й до місіс Барбур, чиє щастя вселяло мені впевненість і розтікалося приємними потоками по каналах мого серця, засушеного протягом багатьох років. Від наших новин вона помітно розквітла й випросталася; вона почала метушитися по квартирі, трохи підфарбовувати губи помадою, а її повсякденні взаємини зі мною стали осяяні постійним мирним світлом, яке збільшувало простір навколо нас і проникало в мої найтемніші закутки.

— Я ніколи не думала, що знову зможу бути щасливою, — зізналася вона мені одного вечора за обідом, коли Кітсі несподівано підхопилася на ноги й побігла до телефону, як мала звичку робити, і ми залишилися тільки вдвох за столом у її кімнаті, незграбно колупаючи паростки спаржі та стейки з лосося. — Бо ти завжди був таким добрим до Енді, підбадьорював його, підтримував його впевненість у собі. Він завжди був найкращим поруч із тобою. І я така рада, що ти станеш офіційним членом нашої родини, що ми тепер зробимо наш зв’язок законним,