Читати книгу - "Бляшаний барабан"

в шкіряному пальті. Та підійшла, стала, розставивши ноги, оті дві свої колони, й белькотіла щось доти, доки я запропонував їй сісти. Вона й сіла, окуляри в неї запітніли, бо з Райну напливала якась мла, мало не туман, а жінка знай щось говорила, говорила, поки я запропонував їй спершу протерти окуляри, а вже потім сказати про свій клопіт так, щоб зрозумів і я. Тоді вона помахала рукою тим набурмосеним хлопцям, щоб підійшли, і вони відразу, не чекаючи, поки я їх покличу, відрекомендувалися: мовляв, художники, малюють олівцем, олійними фарбами, ліплять із глини, а тут шукають собі модель. Кінець кінцем хлопці не без захвату дали мені зрозуміти, що я, на їхню думку, — і є та сама модель, а коли я швиденько потер один об один великого і вказівного пальці, вони відразу заходилися розповідати про академічні розцінки для натурників. В Академії мистецтв за годину платять марку вісімдесят, а якщо ню («Але ж про це, либонь, не може бути й мови!» — вкинула гладуха), то навіть по дві німецькі марки.

Чому Оскар погодився? Мене що — приваблювало мистецтво? Чи заробіток? Ні, мене приваблювало мистецтво й заробіток, і саме те й те спонукало Оскара дати згоду. Отож я підвівсь і назавжди розпрощався з тією лавою й перспективами, які відкриває перед людиною існування на лаві в парку, і рушив за дівкою в окулярах, що чітко карбувала крок, і за двома хлопцями, які йшли, понахилявшись уперед, так наче несли на собі тягар власної геніальности, — повз біржу праці на Айскелєрберґштрасе, до почасти зруйнованої будівлі Академії мистецтв.

Професор Кухен — чорна борода, очі-вуглини, хвацький чорний м'який капелюх, чорні облямівки під нігтями на руках (дивлячись на нього, я згадав про чорний мисник за часів моєї юности) — побачив у мені ту саму чудову модель, що її укмітили в мені, чоловікові на лаві в парку, і його учні.

Він довгенько кружляв навколо мене, крутив своїми очима-вутлинами, сопів так, що з його ніздрів вихоплювалася чорна курява, і, мовби стискаючи пальці з чорним брудом під нігтями на горлі в невидимого ворога, виголошував:

— Мистецтво — це звинувачення, експресія, пристрасть! Мистецтво — це чорна вуглина для малювання, яка кришеться на білому папері!

Саме цьому крихкому мистецтву я й мав слугувати моделлю. Професор Кухен привів мене в студію до своїх учнів, власноруч підняв і поставив на обертовий круг, покрутив його, але не задля того, щоб у мене запаморочилася голова, а щоб з усіх боків продемонструвати Оскарові пропорції. Шістнадцять мольбертів підступили ближче до Оскарового профілю. Ще одна коротенька лекція професора з очима-вуглинами, що видихав вугільний пил, — він вимагав експресії, він узагалі не міг обійтися без слівця «експресія», він казав: «Відчайдушно чорна, як ніч, експресія!», а про мене, Оскара, стверджував, нібито я — експресія зруйнованого образу людини, який звинувачує, кидає виклик, живе поза часом і все ж таки втілює все божевілля нашої доби. Його голос гримів над мольбертами:

— Ви його не малюйте, цього каліку, ви його вбивайте, розпинайте, прицвяховуйте вуглиною до паперу!

Це була, мабуть, команда починати, бо за шістнадцятьма мольбертами зарипіли вуглини, скрикнули, кришачись і розсипаючись на порох від моєї експресії — мався на увазі мій горб, — заштриховували його, чорнили, зробили геть чорним, адже всі учні професора Кухена так чорно прагнули передати мою експресію, що неминуче втрачали міру, переоцінювали масштаби мого горба, брали щораз більші аркуші, але перенести мого горба на папір їм однаково було не до снаги.

І тоді професор Кухен дав шістнадцятьом вуглеруйнівникам добру пораду: починати не з обрисів мого аж надто експресивного горба, — він, мовляв, здатний вирватися за межі будь-якого формату, — а спершу у верхній одній п'ятій частині аркуша, якомога ближче до лівого краю, зачорнити мою голову.

Загалом мій гарний чуб відливає темно-каштановим полиском. А вони зробили з мене якогось патлатого цигана. І жоден із тих шістнадцятьох юних митців не помітив, що в Оскара сині очі. Коли на одній із перерв — адже через кожних сорок п'ять хвилин натурник має право п’ятнадцять хвилин відпочити — я поглянув у верхні ліві кутки шістнадцятьох аркушів, мене хоч і вразив на всіх шістнадцятьох соціальний докір на моєму виснаженому обличчі, однак я, трохи розчарований, не побачив на них блиску своїх очей: там, де вони мали ясно й переможно світитись, котилися, тулилися, кришилися, шпигали мене чорні-чорнющі сліди вуглин.

Не забуваючи про таке поняття, як свобода художньої творчости, я сказав собі: юні служителі муз і заблукані в мистецтві дівки не розгледіли в тобі Распутіна, це правда, та чи вгадають і розбудять вони коли-небудь заснулого в тобі Ґьоте, щоб легко, не так експресивно, як зі стриманістю срібного грифеля втілити його на папері? Ні шістнадцятьом учням, хай би там які здібні вони були, ні самому професорові Кухену, чиї вугляні розчерки фахівці називали своєрідними й неповторними, так і не пощастило подарувати нащадкам Оскарів образ, який був би правдоподібний. Що-правда, заробляв я непогано, й ставилися до мене з повагою; я щодня простоював на обертовому крузі по шість годин — то обличчям до завжди забитої сміттям раковини, то носом до сірих, небесно-блакитних, трохи затягнених хмарками вікон майстерні, а інколи й до ширми — і демонстрував їм таку експресію, яка давала мені щогодини одну марку й вісімдесят пфенігів.

За кілька тижнів учням таки пощастило зробити кілька досить пристойних малюнків. Тобто вони трохи погамували свій запал щодо експресивної чорноти, розмірів мого горба вже аж так не збільшували, часом зображували мене на папері з голови до п'ят, від ґудзиків угорі на піджаку й до того місця на спині, де тканина аж напиналась, обтягуючи мого горба. На багатьох аркушах у мене навіть з'являвся задній план. Попри грошову реформу, молоді хлопці й дівчата все ще перебували під враженнями від війни, вони зводили в мене за спиною руїни, в яких звинувачувально зяяли чорні очниці сліпих вікон, ставили мене, зневіреного, зголоднілого біженця, під деревами з розщепленими стовбурами, навіть робили з мене арештанта, а позаду старанно розмотували вуглиною аж надто колючий дріт, брали мене під нагляд сторожових веж, які загрозливо бовваніли також на задньому плані; я мусив тримати порожню бляшану миску, заґратовані вікна за мною і наді мною додавали графічної привабливости, — Оскара вбирали в арештантську робу, — і все це робилося задля експресії й художньої виразности.

І хоча вимазували Оскара вуглиною, як чорночубого циганчука, хоча