Читати книгу - "Бляшаний барабан"

нагора торф і тіло Гамлетове, а не Йорикове. Але решта — ті, котрі з театром не мали нічого спільного, — мали залишатися внизу («...і поясни також, які обставини... а далі — тиша»), і їх привалювали надгробками, як оце ми сім'ю Флісів — важкою тристулковою діабазовою стелою. Але для мене, Оскара Мацерата, Оскара Бронського і Йорика, наставала нова доба, і я, навряд чи й усвідомлюючи, поквапно, поки вона не завершилася, розглядав на своїй лопаті зотлілі пальці принца Гамлета («Дихає він важко», дія третя), дав Грюндґенсові — дія третя, сцена перша — запитати про те, бути чи не бути, потім, знехтувавши цим безглуздим запитанням, вирішив повернути свої думки до чогось багато конкретнішого, а саме, до свого сина та його кремінців, гаданих моїх батьків земних і небесних, до чотирьох бабиних спідниць, безсмертної вроди бідолашної моєї матусі на знімках, лабіринту рубців на спині в Герберта Тручинського, до кошів з листами на Польській пошті, які вбирали кров, до Америки — ох, та що таке Америка проти дев'ятого трамвая, що ходив у Брьозен, — давав усе ще виразному ванільному запаху, що іноді йшов від Марії, огортати трикутне личко такої собі Люції Ренванд, що поставало переді мною, мов якесь божевілля, просив отого пана Файнґольда, що дезінфікував навіть смерть, пошукати в Мацератовій трахеї партійного значка, який там безслідно зник, і сказав, звертаючись до Корнефа чи радше до щогл високовольтної передачі, я сказав — позаяк у мене помалу визрівало рішення, але я, перше ніж його ухвалити, все ж таки відчув потребу поставити запитання, яке доречне в театрі, брало під сумнів Гамлета і звеличувало мене, Йорика, як істинного громадянина, — отож я сказав, звертаючись до нього, Корнефа, коли той покликав мене, бо треба було зарівняти шви на стику діабазової стели й постаменту, сказав тихенько, прагнучи нарешті стати громадянином і трохи наслідуючи Ґрюндґенса, хоч той навряд чи зіграв би Йорика, — отож я сказав, дивлячись повз свою лопату:

— То одружуватися чи не одружуватися — ось у чому питання.

Після тих змін, що сталися зі мною на кладовищі, якраз навпроти «Фортуни-Норд», я забув про танці у Ведіґовій кав'ярні «Лев'ячий замок» і урвав усі зв'язки з дівчатами із міжміської телефонної станції, велика перевага яких полягала саме в тому, щоб, задовольняючи потреби клієнтів, швидко встановлювати зв’язок.

У травні я запросив Марію в кіно. Після сеансу ми зайшли до ресторану, досить непогано попоїли, і я трохи потеревенив з Марією; вона була дуже заклопотана, бо Куртикове кремінцеве джерело почало пересихати, та й торгівля штучним медом теж помалу хиріла, і я, як вона висловилася, попри мої кволі сили, ось уже стільки місяців тяг на собі всю сім'ю. Я Марію заспокоїв, запевнив, що Оскар робить це залюбки, що йому нема нічого приємнішого, ніж нести таку велику відповідальність, принагідно сказав кілька компліментів з приводу того, який у неї вигляд, і нарешті зважився запропонувати їй вийти за мене заміж.

Марія попросила якийсь час, щоб подумати. На Йорикове запитання, яке поставив я, кілька тижнів вона взагалі не відповідала або відповідала ухильно, й нарешті остаточну відповідь дала мені грошова реформа.

Марія навела купу доказів, погладила мене по рукаву, назвала «любим Оскаром», сказала також, що для цього світу я надто добрий, просила зрозуміти її і не позбавляти й надалі мого нічим не затьмареного дружнього ставлення, бажала мені всього найліпшого в майбутній моїй каменярській діяльності й узагалі, та коли я ще раз і вже наполегливіше запитав про те саме, брати зі мною шлюб відмовилася.

Так Йорик і не став добропорядним громадянином, а став таким собі Гамлетом, блазнем.

Мадонна-49

Грошова реформа заскочила нас зненацька, вона зробила мене блазнем і змусила реформувати й Оскарову валюту; я зрозумів, що надалі мені доведеться власним горбом заробляти якщо й не капітал, то принаймні шматок хліба.

А з мене ж вийшов би непоганий бюргер. Період після грошової реформи, що, як ми тепер бачимо, створював усі передумови для нині розквітлого бідермаєра, міг би посприяти розвитку бідермаєрських рис і в самого Оскара. Як сім'янин і добропорядний громадянин я доклав би й своїх зусиль до відбудови, досі вже мав би середню завбільшки каменярню, давав би тридцятьом своїм підмайстрам, робітникам і учням платню та хліб, був би саме тим чоловіком, який за допомогою такого популярного черепашнику й травертину надає імпозантного вигляду всім новим висотним адміністративним будівлям і палацам страхових компаній: підприємець, громадянин і сім'янин. Але Марія піднесла мені гарбуза.

І тоді Оскар згадав про свого горба й перекинувся до мистецтва. Не встиг Корнеф, чиє існування також залежало від надгробків і через грошову реформу так само опинилося під загрозою, мене звільнити, як я пішов від нього сам і тепер виснув на вулиці, якщо не сидів, згорнувши руки, на кухні в Густи Кьостер, помалу доношував свого елегантного костюма, трохи занедбав себе, з Марією поки що не сваривсь, але боявся, що до цього ось-ось дійде, і через це майже щодня вже рано-вранці виходив з помешкання в Більку, спершу навідувався до лебедів на Ґраф-Адольф-плац, потім — до тих, що в Гофґардені, і там, на одній з алей, навпроти й трохи навскоси від біржі праці та Академії мистецтв, які в Дюсельдорфі стояли по сусідству, сидів — маленький, замислений і навіть не озлоблений.

Сидиш собі й сидиш на такій парковій лаві, поки й сам задерев'янієш і навіть схочеш перемовитися з ким-небудь бодай слівцем. Старі чоловіки, залежні від переміни погоди, літні жінки, що помалу знов стають балакучими дівчатками, відповідна пора року, чорні лебеді, діти, які галасливо наздоганяють одне одного, закохані парочки, за якими так і кортить попідглядати, поки вони — про це можна було здогадатися — не розбіглись... Дехто кидає на землю папірці. Вони трохи покружляють у повітрі, прокотяться по землі, а тоді чоловік у форменому кашкеті, якого утримує місто, нашпилює їх на гостру палицю.

Оскар, коли сидів, умів рівномірно витягати коліньми свої холоші. А двоє худющих хлопців і дівка в окулярах мені впали в око, певна річ, ще доти, як зі мною забалакала ота гладуха в шкіряному пальті і з вермахтівським ременем. Ідею підійти до мене підкинули, мабуть, хлопці. В усьому чорному, мов анархісти, вигляд вони мали й справді небезпечний, але отак відверто, навпростець узяти й заговорити до мене, горбаня, в якому вгадувалася прихована велич, хлопці все ж таки не зважились. Отож вони підбили на це гладуху