Читати книгу - "Бляшаний барабан"

в такому разі іграшка для велетів, — перескакуючи через лівий куток кладовища, високовольтна лінія електропередачі трьома колонами під високою напругою з гудінням біжить на Кьольн. Інші колони мчать за обрій, поспішаючи до Бельгії й Голландії. Світ, вузловий пункт... Ми ставили діабазову стелу для сім'ї Флісів. Електричний струм виникає, коли... Гробокоп із помічником — то цей другий був тут замість Пришелепка Лео — прийшли з інструментом, ми стояли в полі високої напруги, гробокоп почав робити перепоховання — через три ряди нижче від нас (тут виплачували репарації), вітер доносив звичайний запах, який буває, коли перепоховання провадять передчасно, — ні, запах не нудотний, адже це відбувалося в березні. Березневі поля серед коксових відвалів. Гробокоп був в окулярах на шнурках і стиха гиркався зі своїм Пришелепком, доки подала голос сирена з «Фортуни»; цілу хвилину вона видихала повітря, ми застигли, не дихаючи, а про жінку, яку треба було перепоховати, вже годі й казати; витримала тільки лінія електропередачі, а сирена зірвалася з голосу, впала за борт, захлинулась... Тим часом над сільськими шиферно-сірими шиферними дахами вже по-обідньому вився димок, і не забарилися й дзвони: молись і працюй, індустрія й релігія — пліч-о-пліч. На «Фортуні» перезміна, у нас бутерброди із салом, та коли тут перепоховання, робити перерву не можна, он і струм високої напруги неспинно поспішає до країн-переможниць, осяває Голландію, тоді як тут світло раз у раз вимикають... Але жінка вже з'явилася на білий світ!

Поки Корнеф копав дві ями на підмурівок завглибшки метр п'ятдесят, вона вийшла з могили на свіже повітря, ще не дуже й довго пролежавши в темряві під землею — лише від минулої осени, а вже домоглася певних успіхів, як, зрештою, й повсюди вже було видно певні поліпшення, навіть демонтаж на Райні й на Рурі тривав успішно, а та жінка цілу зиму — я цей час пробайдикував у «Лев'ячому замку» — під мерзлою кіркою буровутільного басейну натужно розкладала своє життя й саму себе на окремі елементи, й тепер, коли ми втрамбовували бетон і ставили постамент, її треба було вмовити перепоховатися тими окремими елементами чи частинами. Але на те ж і привезли сюди цинкову труну, щоб не пропало анічогісінько, навіть найменшої дрібниці. Отож і діти, коли на «Фортуні» видавали брикет, бігли за перевантаженими машинами й збирали те, що падало з кузовів, адже кардинал Фрінґс проголошував з катедри: «Істинно кажу я вам: красти вугілля — не гріх». Але жінку зігрівати вже не було потреби. Не думаю, що вона мерзла на свіжому березневому повітрі, яке вже стало приказкою, та й шкіри на ній було ще більше, ніж досить, хоча, щоправда, й благенької — вона вже й петлі почала пускати, зате рештки тканини й сяке-таке волосся — і досі ще справжній перманент (звідси й назва), і оббивка на домовині така, що її варто перепоховати, навіть дрібненькі дерев'яні прикраси й ті хотіли переїхати на інше кладовище, де ні селян тобі, ні гірників з «Фортуни», атож, до великого міста, де щодня щось відбувається, де одночасно працюють дев'ятнадцять кінотеатрів — ось куди хотіла повернутися жінка, бо вона була, як нам розповів гробокоп, не тутешня, а з евакуйованих. «Ця стара — з Кьольна, а теперечки поїде на другий бік Райну, в Мюльгайм», — сказав він і додав би ще щось, якби знов не сирена, цілу хвилину підряд сирена, і я, скориставшися сиреною, підійшов ближче до того перепоховання, обійшов сирену збоку, хотів побачити перепоховання увіч і дещо навіть прихопив із собою — потім, уже біля цинкової труни, воно виявилося моєю лопатою, якій я одразу й дав роботу, хоч і не задля того, щоб допомогти, а просто через те, що вона опинилась у мене в руках, і я підняв щось на лопаті, а потім воно впало з неї. Лопата, до речі, була з фондів колишньої служби Імперської трудової повинности, а те, що я на неї підхопив, було колись — чи було й досі — середнім і — я й тепер так вважаю — підмізинним пальцем евакуйованої жінки, і обидва пальці відпали не самі, а скоріше їх відтяв лопатою гробокоп, чоловік черствий і байдужний. Одначе мені пальці здалися зграбними й гарними, як і жіноча голова (вона вже лежала в цинковій труні), що зберегла певні пропорції, бо повоєнна зима сорок сьомого — сорок восьмого року видалася, як усі знають, досить сувора, і це давало привід говорити про красу, хай навіть уже й зруйновану. До того ж і жіноча голова, і пальці були мені й ближчі, й людяніші, ніж краса електростанції «Фортуна-Норд». Можливо, пафос промислового краєвиду давав мені таку саму насолоду, як колись, скажімо, Ґустаф Грюндґенс у театрі, хоча завчені напам'ять красоти в мене й далі викликали недовіру, нехай навіть то було мистецтво, а ця евакуйована справляла аж надто вже природне враження. Сказати правду, струм високої напруги, як і Ґьоте, пробуджував у мені відчуття світової причетности, однак мертві пальці зворушували мою душу, нехай навіть я уявляв собі ту евакуйовану жінку чоловіком, бо так мені було зручніше робити висновки, а також порівняння, в якому я поставав Йориком, а жінка — наполовину ще в могилі, наполовину вже в цинковій труні — чоловіком, Гамлетом, якщо хтось хоче вважати Гамлета чоловіком. Але я, Йорик, дія п'ята, блазень, «я знав його, Гораціо», сцена перша, я, хто на всіх підмостках цього світу — «Гай-гай, бідний Йорику!» — позичає Гамлетові свій череп, щоб якийсь там Ґрюндґенс чи сер Ловренс Олів'є розмірковував про це вже як Гамлет: «Де тепер твої жарти... вихори твоїх веселощів?..» — отож я тримав на лопаті Імперської трудової повинности Ґрюндґенсового гамлетівського пальця, стояв на твердому ґрунті нижньорайнського буровугільного басейну, серед могил гірників, селян і членів їхніх родин, дивився вниз, на шиферні дахи села Обераусен, уявляючи сільське кладовище центром усесвіту, електростанцію «ФортунаНорд» — своїм солідним, мало не божественним партнером, лани довкола були ланами данськими, Ерфт був моїм Бельтом, а коли тут і завелася гнилизна, то завелася вона в державі данців. Я, Йорик, стояв у полі високої напруги й напружености, наді мною потріскувало й співало, не кажу, що то — янголи, і все ж таки янголи високої напруги співали, тягнучись трьома колонами за обрій, де був Кьольн і його головний вокзал з казковим готичним звіром, і вони забезпечували електричним струмом католицький консультативний пункт, постачаючи його небесним шляхом понад буряковими плантаціями, а земля, однак, видавала