Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Сестра Гертруд уже не повернулась. Перед тим, як піти, дівчина одним духом вихилила свою склянку, і це мало б мені підказати, що так вона попрощалась. Сестра Гертруд пошила мене в дурні.

А що ж Оскар? Американська сигарета в бурштиновому мундштуку, а в обер-кельнера, який делікатно прибирав порожню склянку сестри-жалібниці, замовлено ще один «причіп», тільки вже без прохолодного напою. Одне слово, хай там що, а Оскар усміхався. Крізь зуби, але всміхався. Вгорі — згорнувши на грудях руки, внизу — закинувши ногу на ногу, він погойдував вишуканим чорним чобітком тридцять п'ятого розміру й утішався перевагами покинутого чоловіка.

Хлопці й дівчата, завсідники «Лев'ячого замку», мило поглядали в мій бік і, пропливаючи повз мене в танку, навіть підморгували. «Hallo!» — гукали хлопці, «Tаке it easy!» — радили дівчата. Помахуючи мундштуком, я дякував цим представникам справжнього гуманізму й поблажливо всміхнувся, коли ударник видав дріб, нагадавши мені про давні, добрі часи під трибуною, а тоді виконав соло на пласкому барабані, на литаврах, тарілках, трензелі й нарешті оголосив білий танець.

Музиканти розходилися не на жарт і вшкварили «Jimmi the Tiger». Вони, мабуть, мали на увазі мене, хоч у «Лев'ячому замку» ніхто, звісно, й не здогадувався про мою кар'єру барабанщика під усілякими трибунами. Принаймні оте молоденьке й жваве, як ртуть, дівча з пофарбованими хною кудлами на голові, котре вибрало мене своїм кавалером, хрипким від курива й тягучим від жуйки голосом весь час гугнявило мені на вухо «Тигра Джімі». І поки ми, заклинаннями викликаючи джунглі з їхніми небезпеками, швидко танцювали «Тигра Джімі», сам тигр чапав на своїх тигрячих лапах довкола, і тривало так хвилин десять. І знову пролунав туш і оплески, а тоді ще раз туш, бо мій горб був пристойно вдягнений, до того ж сам я спритно витинав ногами й досить непогано ввійшов у роль «Тигра Джімі". Даму, яка виявила до мене прихильність, я запросив до свого столика, і Гельма — так її звали — спитала, чи не можна привести і її подругу Ганелору. Ця виявилася мовчункою, любила сидіти й багато пити. А Гельма — та налягала більше на американські сигарети, тож довелося мені замовляти їх у старшого кельнера ще раз.

Вечір удався на славу. Я танцював «Гебаберібу», «Під настрій» і «Малого чистильника», між танками правив теревені й пригощав двох своїх ладних на що завгодно дівчат, і вони розповіли мені, що працюють на міжміській телефонній станції на Ґраф-Адольф-плац і що до Ведіґа в його «Лев'ячий замок» щосуботи й що-неділі приходить іще більше дівчат з їхньої станції. Принаймні самі вони бувають тут, мовляв, щотижня, якщо, звісно, не чергують на роботі, і я пообіцяв їм теж приходити сюди якомога частіше, бо Гельма й Ганелора, мовляв, дуже милі, а ще через те, що я — тут я вдався до гри слів, і дівчата одразу її зрозуміли — вмію входити в контакт із телефоністками не лише по телефону.

Після того вечора до лікарняного містечка я довго не заходив. А коли почав час від часу навідуватися туди знов, то сестру Гертруд уже перевели до жіночого відділення. Відтоді я вже ніколи її не бачив, чи то пак, один раз бачив, але тільки помахав здалеку рукою. А в «Лев'ячому замку» я став своєю людиною. Дівчата розкручували мене на всю котушку, одначе міру знали.

Через них я познайомився де з ким із британських окупаційних військ, підхопив у них із сотню англійських слівець, заприятелював, випив на брудершафт із декотрими джазистами в «Лев'ячому замку», проте щодо барабана тримав себе в шорах, тобто за інструмент ніколи не сідав, а вдовольнявся малим щастям — вибивав написи на надгробках у Корнефовій майстерні.

Суворої зими сорок сьомого — сорок восьмого року я підтримував контакт із дівчатами-телефоністками й навіть діставав трохи не дуже дорогого тепла від мовчазної посидючки Ганелори; хоча ми з нею намагалися тримати між собою відстань, дозволяючи собі хіба що торкатись одне одного рукою, що, зрештою, ні до чого не зобов'язувало.

Узимку каменяр дає собі лад. Треба перекувати інструменти, відшліфувати на кількох старих брилах поверхні для напису, там, де нема обкантовки, відполірувати фаски, вивести канелюри. Ми з Корнефом поповнили свій склад надгробків, який збіднів за осінній сезон, виготовили кілька штучних каменів із черепашнику. Крім того, я спробував себе в нескладних скульптурних роботах, послуговуючись пунктирувальною машиною, вибивав рельєфи — янгольські голівки, голову Христа в терновому вінку й голуба Святого Духа. Коли падав сніг, я згрібав сніг, а коли снігу не було, я розігрівав водогін і запускав шліфувального верстата.

Наприкінці лютого сорок восьмого року — після карнавалу я добряче схуд і прибрав, очевидячки, досить натхненного вигляду, бо дехто з дівчат у «Лев'ячому замку» тепер називав мене «доктором», — на Великий піст, невдовзі після першої середи прийшли селяни з райнського лівобережжя оглянути нашу виставку надгробків. Корнефа не було. Він саме проходив щорічний антиревматичний курс — працював у Дуісбурзі біля домни — й коли за два тижні, підсохнувши й без чиряків, повернувся до майстерні, я вже встиг вигідно продати три камені, й один із них — для могили на трьох. Корнеф збув іще дві стели з кірхгаймського черепашнику, а в середині березня ми вже почали розвозити надгробки на кладовища. Сілезький мармур пішов до Ґревенбройха, дві кірхенгаймські плити стояли тепер на сільському кладовищі під Нойсом, а червоним надгробком із майнського пісковику з викарбуваними мною янгольськими голівками можна й нині ще милуватися на кладовищі в Штомелі. Діабазову стелу з Христом у терновім вінку для могили на трьох ми наприкінці березня викотили на триколісну важтажівку й повільно, позаяк машина була перевантажена, вирушили на Капес-Гам, до мосту через Райн біля Нойса. Від Нойса через Ґревенбройх на Ромерскірхен, там повернули праворуч, на шосе Берґгайм-Ерфт, проминули Райдт і Нідераусен і доправили камінь разом із постаментом, не зламавши вісі, на кладовище в Обераусемі, яке лежить на пологому схилі в бік села.

Але ж який краєвид! Біля наших ніг — буровугільний басейн Ерфланда.

Вісім труб «Фортуни», що пахкають димом у небо. Нова електростанція «Фортуна-Норд», яка безнастанно шипить, наче ось-ось вибухне. Гори шлакових відвалів, над якими снують вагонетки канатної дороги. Що три хвилини — електропотяг, із коксом або порожній. Від електростанції до електростанції невеличка, мов іграшка — але