Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Цього разу зі мною завів розмову не якийсь там учень, а сам навчитель — професор Марун власною особою. Він приятелював з моїм вугляним професором, із Кухеном. І ось одного дня, коли в особистій майстерні Кухена, похмурій кімнаті, повній вугляних слідів у рамцях, я нерухомо стояв на обертовому крузі, щоб цей бородань своїм неповторним розчерком міг закарбувати мій образ на папері, до нього навідався професор Марун — приземкуватий, кремезний чоловік років п'ятдесятьох, і якби не отой припорошений берет на ньому, що засвідчував його належність до мистецтва, то в білому лікарняному халаті його не відрізнили б від хірурга.

Марун, цей, як я відразу завважив, прихильник класичних форм, вороже — через мої пропорції — зиркнув на мене. А свого товариша він просто висміяв: мовляв, невже йому, Кухенові, не набридли оці циганські моделі, які він знай штрихує чорним і через які в художницьких колах його вже прозвали «циганським бароном»? Чи він, бува, не надумав оце спробувати себе ще й на почварах, чи не зродилася в нього ідейка тепер, після отого успішного й багатого на збут циганського періоду розпочати штрихувати новий, ще успішніший і ще багатший на збут карликовий період?

Глузування свого товариша професор Кухен обернув на шалені, чорні, як ніч, вугляні штрихи. Це був найчорніший з усіх малюнків, які він будь-коли робив з Оскара; власне, крім чорноти, там нічого не було, якщо не брати до уваги світлих полисків у мене на вилицях, носі, чолі й на пальцях, надто великих і з подагричними суглобами, — пальці Кухен завжди експресивно розчепірював у центрі своїх вугляних оргій. Одначе на цьому малюнку, який згодом привертав до себе неабияку увагу на виставках, очі в мене сині, цебто світлі, а не зблискують так похмуро, як на всіх попередніх малюнках. Оскар пояснює це впливом професора Маруна, який був не експресивним фанатиком несамовитої вуглини, а класиком, для кого мої очі світилися ґьотевською яснотою. Отож, мабуть, саме Оскарів погляд звабив скульптора Маруна, який любив, власне, лише пропорційність, побачити в мені модель для скульптора — модель для себе.

У Маруна майстерня була порохняво-світла, майже порожня, і в ній не стояло жодної завершеної роботи. Зате повсюди виднілися каркаси для замислених робіт, і то так блискуче продумані, що дріт, залізо й голі, зігнуті свинцеві трубки навіть без формувальної глини провіщали в майбутньому досконалу гармонію.

Я щодня по п'ять годин стовбичив перед ним оголению натурою і діставав по дві марки за годину. Він ставив крейдою мітку на обертовому крузі й показував, де має стояти моя права нога як опорна. Прямовисна лінія від внутрішньої щиколодки цієї ноги вгору мала чітко виходити на шийну ямку між ключицями.

Ліва нога була вільна. А втім, таке визначення — оманливе. Хоч я міг цю ногу трохи зігнути й недбало відвести вбік, однак ні переставляти її, ні погойдувати нею я не мав права. Мою вільну ногу професор також закріпив на обертовому крузі крейдяним контуром.

А ось для моїх рук відповідного і, як і для ніг, зафіксованого положення скульптор Марук за ті кілька тижнів, поки я йому позував, так і не знайшов. Я мав то опускати ліву руку, то згинати над головою праву, то згортати обидві на грудях, то схрещувати їх під горбом, то братися ними в боки; було тисячі варіантів, і кожен із них скульптор перепробував на мені й на залізному каркасі з гнучкими свинцевими трубками, що імітували руки й ноги.

І коли за місяць, що минув у ревних пошуках пози, професор нарешті вирішив переводити мене в глину — або з руками, схрещеними на потилиці, або взагалі без рук, просто торс, — побудова й перебудова каркаса так його виснажила, що він хоч і запустив руку до ящика з глиною й навіть почав був її розминати, але потім кинув той тужавий безформний кавалок знов у ящик, сів навпочіпки перед каркасом, переводячи погляд то на мене, то знов на каркас, і пальці в нього тремтіли з розпачу: каркас був надто довершений!

Змирившись із власною поразкою й анітрохи не ображаючись на Оскара, Марук махнув рукою на свій задум, зітхнув, удав, ніби в нього розболілася голова й переставив горбатого каркаса вкупі з опорною й вільною ногами, з піднесеними вгору руками зі свинцевих трубок, з дротяними пальцями, схрещеними на залізній потилиці, у куток, до решти, завчасу завершених каркасів; нишком, не маючи наміру глузувати, скорше усвідомлюючи власну безвихідь, погойдувалися в моєму просторому каркасі з горбом усілякі дерев'яні закрутки (їх ще називають «метеликами»), що мали нести на собі глиняний тягар.

Потім ми пили чай і прогомоніли ще добру годинку, за яку скульптор теж сплатив мені як за позування. Він пригадував давні часи, коли, мов юний Мікеланджело, ще цілими центнерами, не знаючи стриму, чіпляв на каркаси глину й завершував роботи, більшість з яких у війну пропали. А я розповідав йому про діяльність Оскара-каменяра й Оскара-карбувальника. Так ми порозмовляли на близькі нам теми ще трохи, і він відвів мене до своїх учнів, щоб і вони побачили в мені модель і почали споруджувати каркаси під Оскара.

З-поміж десятка професорових учнів шістьох (якщо довгі коси — це статева ознака) можна було назвати дівчатами. Четверо з них були потворні й талановиті. Дві — гарненькі, балакучі, одне слово, дівчата як дівчата. Стояти голяка я ніколи не соромився. Ба більше, Оскар навіть відчув задоволення, коли побачив, як ті дві гарненькі й балакучі юні скульпторки, вперше розглядаючи мене на обертовому крузі, трохи спантеличено констатували, що Оскар, попри горб і скупо відміряний зріст, носить такий самий статевий орган, який у разі потреби цілком можна порівняти з так званим нормальним чоловічим атрибутом.

З професоровими учнями справа була трохи інша, ніж із самим Маруном. У цих уже за два дні стояли готові каркаси, ходили хлопці й дівчата справжніми геніями й, пойняті геніальною поквапністю, наліплювали глину на поквапно й непрофесійно закріплені свинцеві трубки. Однак у мої горби вони попідвішували, очевидячки, надто мало отих дерев'яних «метеликів», бо щойно мокра й важка глина повисла на каркасі, надаючи Оскарові якогось дикого, покраяного тріщинами