Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Коли Оскар глиняний відділився від Оскара каркасного, юні скульпторки, котрі були здібні, але потворні, навіть заплакали. А коли від кісток у мене почала відставати й відпадати — майже алегорично — плоть, наче ото в уповільненій кінозйомці, в гарненьких, але балакучих юних скульпторок це викликало сміх. І коли за кілька тижнів учням нарешті таки пощастило виготовити до завершальної семестрової виставки кілька досить пристойних скульптур — спершу в глині, а потім і в гіпсі, — я мав нагоду вже вкотре порівняти роботу дівчат потворних, але здібних, і гарненьких, але балакучих. Непривабливі, однак не позбавлені художнього смаку діви якомога старанніше ліпили мою голову, горб, руки й ноги, а статевим членом через якусь дивну скромність або нехтували, або замінювали його безглуздою стилізацією, тоді як миловиді й волоокі діви, хоч і з гарними пальцями, проте бездарні, моїм кінцівкам, загалом моїй статурі приділяли мало уваги, зате всіх своїх зусиль доклали до того, щоб надати якомога виразнішої форми моїм показним геніталіям. Щоб у цьому зв’язку не забути про чотирьох скульпторів-юнаків, зауважу: ті налягали на абстракцію, обплескували мене пласкими жолобчастими дощечками й робили чотирикутним, а те, чим потворні діви нехтували, а миловиді зображували як розквітлу природу в плоті, вони зі своїм тверезим чоловічим розумом подали у вигляді чотиригранного довгастого бруска, а під ним — два однакові завбільшки кубики; одне слово, вистромлений у простір дітородний орган короля дитячих кубиків.

Уже й не знаю — чи то завдяки моїм синім очам, чи то через рефлекторні електрогрілки, що їх скульптори розставляли навколо мене, голого Оскара, але молоді художники, які навідувалися до привабливих юних скульпторок, побачили чи то в синяві моїх очей, чи то в нагрітій тими лампами й червоній, мов у рака, шкірі щось привабливе з художницького погляду; отож вони викрали мене з напівпідвальних майстерень скульпторів та графіків на горішні поверхи й заходилися відповідно до моєї статури змішувати фарби на своїх палітрах.

Наприпочатку художники просто-таки ходили під враженням від мого синього погляду. Він здавався їм до того синім, що їхні пензлі поривалися зробити мене синім усього, з голови до п'ят. Здорове Оскарове тіло, хвилястий темно-каштановий чуб, свіжі, кров з молоком вуста — все це тьмяніло й ніби бралося пліснявою в похмурих синіх тонах, до того ж серед синіх плям моєї плоті то тут, то там прозирала, ще дужче пришвидшуючи тління, смертельно хвороблива зелень і відразлива жовтизна.

Інших фарб Оскар набув аж після того, як під час карнавалу, що його цілий тиждень святкували в академічних підвалах, він натрапив на Улу й привів її до художників, назвавши музою.

Коли ж це було — чи не в передостанній день карнавалу? Так, це було в передостанній день карнавалу, коли я вирішив погуляти й собі, вбратися в карнавальний костюм і пустити переодягненого Оскара в натовп.

Марія, побачивши мене перед дзеркалом, сказала:

— Сидів би ти ліпше вдома, Оскаре. Вони ж там тебе затопчуть.

Та потім вона все ж таки допомогла мені зібратися — розкроїла обрізки тканин, а її сестра Густа балакучою голкою хутко стулила з них костюм блазня. Спершу мені марилося щось у дусі Веласкеса. Хотілося побути й полководцем Нарсесом чи принцом Євгенієм. Коли я нарешті став перед великим дзеркалом — війна наділила його навскісною тріщиною, яка трохи спотворювала відображення, — коли переді мною постав увесь той пістрявий балахон із буфами, шліцами та дзвіночками, викликавши в мого сина Курта такий регіт, що він аж закашлявся, я, не вельми щасливий, нишком сказав собі:

— Ну ось, Оскаре, тепер ти блазень Йорик. Тільки де той король, з якого ти пожартував би?

Уже в трамваї, яким я їхав до Ратінґської брами (це неподалік від Академії), мені впало в око, що в усіх людей — у тих, хто вирядився чи то ковбоєм, чи то іспанкою, щоб забути про свою контору або прилавок, — я викликав не сміх, а скоріше переляк. Від мене просто сахалися, отож я, хоч ваґон був і напхом напханий, міг навіть сісти і з насолодою їхати далі. Перед Академією поліцейські розмахували своїми справжнісінькими, аж ніяк не карнавальними Гумовими кийками. «Жерло муз» — так називалося свято юних художників і скульпторів — було в повному розпалі, однак натовп намагався взяти будівлю приступом, і вже навіть дійшло до сутички з поліцією — якщо й не до кривавої, то принаймні гарячої.

Коли Оскар змусив невеличкого дзвіночка, пришитого в нього на лівому рукаві, подати голос, натовп розступився, один із поліцейських, що професійно оцінив мій зріст, козирнув згори вниз, спитав, що я бажаю, і, помахуючи кийком, провів мене до святкових підвальних зал. Там кипіла плоть, хоч до вживання готова ще й не була.

Ви тільки не думайте, що свято художників — це таке свято, коли святкують художники. Більшість студентів Академії стояли з поважними, напруженими, хоч і розфарбованими, обличчями за своєрідними, що-правда, трохи хисткуватими шинквасами й, продаючи пиво, шампанське, ковбаски й неподоливану в чарки горілку, намагалися в такий спосіб трохи призаробити. Саме свято художників оплачували громадяни міста, які один раз на рік сіють грішми й мріють жити й святкувати так, як художники.

Десь годинку я никав на сходах, по кутках та під столами, полохаючи парочок, що саме збиралися дістати хоч якусь вигоду з цього шарварку, поки познайомився з двома китаянками; в їхніх жилах текла, мабуть, грецька кров, бо вони віддавалися коханню, оспіваному ще багато сторіч тому на острові Лесбос. Хоч обидві, докладаючи всіх зусиль і пальців, завзято втішали одна одну, у мене ні в грудях, ні десь інде ніщо не стріпонулось — я бачив перед собою просто досить кумедне видовище. Потім вони випили зі мною надто теплого шампанського і, з мого дозволу, помацали, чи твердий у мене отой гострий вершечок горба; дівчата були, певно, щасливі, і це ще раз підтвердило мою тезу: горб приносить жінкам щастя.

Та що довше я спілкувався з тими дівчатами, то сумніше мені ставало. Не давали спокою думки, викликала тривогу політика, шампанським я малював на столі заблоковане місто Берлін, наводив